Розділ 5. Єва

​Я влетіла в хол обласної лікарні так, ніби за мною гналися всі пси пекла. Моє дихання збилося, легені пекло, а серце гатило в ребра з такою силою, що здавалося, воно от-от розірве грудну клітку.

​Запах лікарні. Цей нудотний, стерильний запах хлорки, спирту та прихованого болю. Я ненавиджу його.

​— Юрченко! Данило Романович! Чотири роки! — я майже впала на стійку реєстрації, перелякавши молоденьку медсестру. — Його привезли після ДТП на об’їзній. Де він?! Я його тітка! Рідна тітка!

​Мої руки тремтіли так, що я зчепила їх у замок, щоб не злякати персонал ще більше. Медсестра щось швидко почала шукати в комп’ютері, а я в цей момент бачила перед очима лише чорні літери повідомлення від Лесі, яке прийшло кілька годин тому: «Ми їдемо в парк! Даня вимагає каруселі. Приєднаєшся до нас пізніше?»

​Я не приєдналася. Я була заклопотана справами. А через дві години мені зателефонували з поліції. Голос був холодним, як лід. «Ваша сестра Леся та її чоловік Роман загинули на місці. Дитина в лікарні».

​Світ просто перестав існувати в ту секунду. Все перетворилося на чорну дірку, яка затягувала мене всередину.

​— Другий поверх, палата 204, — нарешті вимовила дівчина. — Його стан стабільний, але...

​Я не дослухала. Я вже бігла сходами, ігноруючи ліфт.

​В 204-й було тихо. На білому ліжку, яке здавалося занадто великим для нього, сидів Даня. На щоці — велика подряпина, на лобі — пластир. Але він був цілий. Живий. Моє маленьке диво.

​— Даню... — мій голос зірвався на шепіт.

​Він підняв голову. Його очі — великі, налякані, повні нерозуміння — впилися в мене. Коли він побачив, що це я, його обличчя здригнулося.

— Єва! — він простягнув до мене рученята.

​Я підлетіла до нього й обхопила так міцно, що, здається, він пискнув. Я тримала його, відчуваючи тепло його тіла, запах дитячого шампуню і... запах диму, який ще не вивітрився з його одягу. Я стискала його так сильно, ніби боялася, що він розчиниться в повітрі, як Леся, як Рома. Як все моє життя, яке розбилося на уламки десять кілометрів тому.

​Сльози обпалили щоки. Гарячі, солоні, неконтрольовані. Але я відразу відсахнулася, витираючи їх тильною стороною долоні.

— Все добре, малеча. Все добре. Я тут. Тітонька поруч.

​Я не буду плакати при ньому. Не маю права. Він і так переляканий до смерті.

​Ми жили разом за кордоном три роки. Леся, Рома, Даня і я. Одна квартира, одна велика іспанська родина. Я няньчила його з пелюшок, я знала кожен його жест, кожен каприз. Я повернулася додому рік тому, щоб налагодити життя тут, і як же я була щаслива, коли два тижні тому вони нарешті теж приїхали! Ми бачилися майже щодня. Я тільки почала відчувати, що ми знову разом, що все стає на свої місця...

​— Єво, я хочу додому, — Даня шмигнув носом, дивлячись на двері. — Де мама? Де тато? Чому вони не прийшли?

​Я заціпеніла. Як сказати чотирирічній дитині, що мама і тато більше ніколи не відчинять двері? Що їхні голоси залишилися тільки на відео в телефоні?

— Мама і тато... вони... вони затрималися, сонечку. Ти поки побудеш зі мною. Ми зараз поїдемо додому, добре?

​Я впевнено встала і попрямувала до поста медсестри. Мені треба було діяти. Якщо я зупинюся хоч на хвилину, біль мене просто розірве.

— Я забираю Данила Юрченка. Я його рідна сестра, тобто тітка дитини. Де мені підписати документи?

​Медсестра, старша жінка з втомленими очима, подивилася на мене зі співчуттям, від якого мені захотілося кричати.

— Вибачте, але ви не можете його забрати зараз.

— Що означає «не можу»? — мій голос став різким. — Я його єдина близька родичка в цьому місті!

— Процедура така, дівчино. Оскільки обоє батьків загинули, дитина вважається такою, що залишилася без опіки. Зараз він під наглядом лікарів, а потім... потім його має забрати соціальна служба. До з’ясування всіх юридичних моментів. Скоріш за все, до притулку перехідного типу.

​— До притулку?! — я ледь не закричала на все відділення. — Ви при своєму розумі? Яка соціальна служба? Я його тітка! Я виростила його! Він не піде в жодний притулок!

​— Це не я вирішую, — медсестра почала збирати якісь ампули. — Поліція має передати справу опікунській раді. Вибачте, у мене робота. За дитиною приглянуть, не хвилюйтеся.

​Вона пішла коридором, а я залишилася стояти, стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

​Сирота. Соціальна служба. Притулок.

​Ці слова звучали як смертний вирок. Я повернулася в палату і подивилася на Даню. Він грався з якоюсь машинкою, яку йому дали лікарі, навіть не підозрюючи, що за дверима його долю вже вирішують чиновники в сірих піджаках.

​— Ніколи, — прошепотіла я сама собі. — Чуєш, Даню? Нікому я тебе не віддам.

​Я не знала, як боротися з цією системою. У мене була маленька орендована квартира і робота фрілансера. Але я знала одне: я зроблю все. Я пройду через вогонь, я буду битися з кожним соцпрацівником у цій країні.

​Я сіла біля ліжка і взяла Даню за руку. Він глянув на мене і раптом провів великим пальцем по моїй долоні — жест, який він робив завжди, коли відчував мою тривогу. Це був жест Роми. Або когось ще... я ніколи не замислювалася, звідки у нього ці звички.

​«Я врятую тебе, малеча. Обіцяю».

​— Єво, ми йдемо додому? — Даня смикнув мене за край джемпера, заглядаючи в очі. Його нижня губа тремтіла, і я знала, що за секунду почнеться справжня злива.

​— Поки що ні, сонечку, — я присіла перед ліжком, намагаючись, щоб мій голос не здригнувся. — Лікарі мають переконатися, що ти справжній супергерой і твої подряпини заживають швидко. Але я заберу тебе, чуєш? Обіцяю. Я нікуди не піду. Я буду сидіти ось на цьому стільці й охороняти твій сон.

​— Я хочу додому! До мами! — перша сльоза скотилася по його щоці, залишаючи брудний слід на пластирі.

​Моє серце стиснулося так, ніби його пропустили через м’ясорубку.

— Даню, подивися на мене. Подивися на тітоньку. Давай... давай пограємо в машинки? Бачиш, яку круту тачку тобі залишили? — я схопила пластиковий джип із тумбочки. — Вона може перестрибувати через гори з подушок! Дивись! Вру-у-ум!