Розділ 4. Єгор

​Скляні стіни мого кабінету відбивали вечірнє місто, яке вже почало мерехтіти вогнями. Я сидів у своєму кріслі, відчуваючи знайому прохолоду кондиціонованого повітря. Тут все було під контролем. Жодних розкиданих макетів, жодного пюре на столі, жодних дитячих криків. Тільки я, цифри та графіки.

​Олег стояв навпроти з планшетом, вичитуючи план на наступний тиждень.

— У вівторок о десятій — зустріч із юридичним відділом щодо логістики порту. В середу — обід з інвесторами. На четвер я поставив перевірку об'єктів... — Олег замовк, поправив окуляри й відклав планшет. — Ми закінчили з роботою, Єгоре Олександровичу?

​— Так. Все чітко. Вільний.

​Олег не поспішав іти. Він завагався, а потім, спершись на стіл, запитав:

— Ви так і не пояснили, що то за малий терорист був минулого тижня. Ну, той, що змусив Світлану пити валер'янку літрами. Знаєте... — він усміхнувся, — я придивився до нього тоді в коридорі. Чимось він на вас схожий. Ті самі колючі очі, та сама впертість. Тільки розмір менший.

​Я відчув, як щелепи мимоволі стиснулися. Я витягнув срібну ручку з підставки й почав крутити її між пальцями.

— Це син моїх старих друзів, Олеге. Я ледь не перетворив його на пляму на асфальті, коли він вискочив на дорогу. Довелося забрати з собою, бо я запізнювався на зустріч із Костянтином.

​— Що за батьки такі безвідповідальні? — Олег обурено хмикнув. — Лишити дитину біля траси... Я б таким батькам голову відкрутив.

​— Батьки у нього чудові, — відрізав я, і мій голос пролунав різкіше, ніж я хотів. — Рома і Леся — порядні люди. Малий просто надто спритний. Втік із дитячого садка через дірку в паркані. Форс-мажор. Буває з кожним.

​— Ну, не знаю, — Олег знизав плечима. — Цей малий за сорок хвилин мало не розніс наш офіс у тріски. У вас реально схожі характери. Обидва не бачите перешкод, коли чогось хочете. Гаразд, не буду заважати. До завтра?

​— До завтра.

​Олег вийшов, зачинивши за собою масивні двері. Я залишився в тиші. Характери схожі? Дурниці. Я — стратег. Даня — стихійне лихо. Хоча, якщо згадати мене в чотири роки... Мати казала, що я був жахом для всіх вихователів.

​На екрані телефону блимнуло повідомлення. Рома.

«Ми вже виїжджаємо. Будемо на місці через пів години. Даня вже вдягнув кепку і вимагає атракціони. Чекаємо на тебе!»

​Я швидко набрав відповідь: «Скоро буду. Не дозволяй йому купувати солодку вату до мого приїзду, бо він рознесе парк».

​Рома надіслав у відповідь смайлик, що сміється.

​Я почав збиратися. На столі лежала стопка паперів, які Світлана підготувала перед відходом. Я методично переглянув кожен лист, поставив підпис там, де було потрібно. Папки — в сейф. Планшет — у сумку. Ручка — на місце. Я люблю порядок. Кожна річ має своє місце. У моєму житті все розкладено по поличках, і мені це подобається.

​Через двадцять хвилин кабінет був ідеальним. Я перевірив кишені піджака. Ключі від машини — є. Смартфон — у руках.

​Я вийшов із будівлі, вдихаючи тепле вечірнє повітря. Їхати до розважального парку всього десять хвилин — я встигав якраз вчасно. Сідаючи в машину, я затримав руку на кермі.

​Парк. Атракціони. Сім’я.

​Я ніколи не хотів бути батьком. Ніколи. На таких, як я, зараз кажуть «чайлдфрі», але для мене це не просто модне слово. Це вибір. Дитина — це хаос. Дитина — це вразливість. Це слабке місце, через яке тебе можна зламати, натиснути, знищити. Я звик бути сам по собі. Мій світ належить мені, і я не збирався ділити його з кимось, хто буде мазати пюре мої дорогі меблі чи заважати мені працювати.

​Але Даня... Коли я думав про нього, в мені прокидалося щось дивне. Якась первісна цікавість. Як це — бачити своє продовження? Людина, яка має твій ДНК, але живе іншим життям.

​Я виїхав на дорогу, вливаючись у потік машин. Музику цього разу не вмикав. Просто хотів побути в тиші. Я уявляв, як Даня бігатиме парком, як Рома намагатиметься його впіймати, а Леся буде сміятися. Вони щасливі. І я був радий, що допоміг їм у цьому тоді, п'ять років тому. Я зробив добру справу і лишився осторонь. Це був ідеальний план.

​Я натиснув на газ, проїжджаючи зелене світло. Десь там, за три квартали, на мене чекав вечір, який мав бути звичайним і веселим.

​За два квартали до парку рух завмер. Червоні вогні стоп-сигналів розтягнулися довгою змією, яка не збиралася рухатися. Я вдарив долонею по керму.

​— Твою матір, тільки не зараз... — процідив я, дивлячись на годинник.

​Я запізнювався вже на п'ять хвилин. Рома з Лесею, мабуть, уже там, чекають біля входу, намагаючись втримати Даню, який рветься до каруселей. Попереду замиготіли сині та червоні маячки. Поліція. Перекрили дорогу.

​Люди почали виходити з машин. Хтось просто лаявся, а хтось, діставши смартфони, почав знімати те, що відбувалося попереду. Ідіоти. Навіщо це робити? Хайпанути на чужій біді? Набрати переглядів на чужій крові? Суспільство хворих виродків.

​— Знову якась аварія, — кинув мужик із сусідньої автівки. — Кажуть, там місиво.

​Я відкинувся на сидіння, відчуваючи, як закипає роздратування. Дістали. Малолітні гонщики отримують права і летять, наче безсмертні, не думаючи про те, що навколо люди. Через якогось дебіла, який вирішив «дати газу», я тепер стою в заторі, а мої друзі чекають.

​Минуло ще десять хвилин. Руху не було. Я не витримав. Заглушив мотор, кинув телефон у кишеню і вийшов з машини. Треба було хоча б зрозуміти, наскільки це затягнеться. Може, простіше розвернутися і поїхати колами?

​Я йшов уздовж колони автівок, наближаючись до місця, де натовп був найгустішим. Доносилися охи, ахи, хтось прикривав рот рукою.

— Яке горе... зовсім молоді... — почулося з натовпу.

​Я проштовхнувся ближче, і моє серце раптом пропустило удар. Посеред перехрестя лежало те, що колись було автомобілем. Понівечений метал, розбите скло, вивернуті двері. Кров на асфальті виглядала майже чорною в світлі мигалок.

​Я завмер. Дихання перехопило. Щось у контурах цієї понівеченої купи металу здалося мені знайомим. Навіть занадто знайомим. Сріблястий колір. Характерна форма дисків...