Розділ 3. Єгор

​Скрегіт ключа в замку камери пролунав як постріл. Я відштовхнувся від стіни, розправляючи затерплі плечі.

​— Бойко, на вихід, — кинув конвоїр, ліниво жуючи жуйку.

​— Ну нарешті, — процідив я. — Сподіваюся, ваш начальник уже готує офіційне вибачення. Моя година коштує дорожче, ніж увесь цей ваш загон.

​— Не розганяйся, — хмикнув коп, дістаючи наручники. — Батьки прийшли. Ті самі, у яких ти дитину «позичив». Слідчий хоче, щоб ти пояснив їм свою версію «порятунку». Руки давай.

​Я загарчав від люті, але простягнув зап'ястя. Метал знову вп'явся в шкіру. Костюм остаточно перетворився на ганчірку, а самолюбство було розстріляне впритул. Мене вели коридором, і я вже репетирував промову. Я збирався змішати цих батьків із брудом. Я збирався розповісти їм, що вони нікчеми, які не заслуговують навіть на хом'ячка, не те що на дитину.

​Ми зупинилися перед знайомими дверима. Конвоїр штовхнув їх і заштовхнув мене всередину. Двері за спиною зачинилися з глухим «гуп».

​Я підняв голову, готуючись випустити першу порцію отрути, але слова застрягли в горлі.

​Час ніби зупинився. Стерильне повітря кабінету раптом стало занадто густим, щоб дихати. Перед столом слідчого стояли вони.

​Рома. І Леся. Юрченки.

​Мої старі друзі, яких я не бачив майже п'ять років. Леся притискала до себе Даню. Малий зарився обличчям у її плече, обіймаючи її так міцно, ніби боявся, що його знову заберуть. Рома стояв поруч, змарнілий, з темними колами під очима, але в його погляді був той самий інтелігентний спокій, який колись мене так дратував.

​Ми мовчали. Слідчий переводив погляд із мене на них, насолоджуючись німою сценою.

​Останній раз ми бачилися в невеликому кафе на околиці міста. Тоді Рома мало не плакав, благаючи мене про «послугу». «Єгоре, ти наш останній шанс. Я безплідний. Ми хочемо дитину, але хочемо, щоб вона була... ну, ти розумієш. Своя людина. Ти здоровий, ти розумний. Будь ласка...» Я довго впирався. Це здавалося диким, неправильним, занадто особистим. Але вони тиснули на жалість, на роки дружби. І я здався. Просто щоб вони відстали. Здав папірці, здав матеріал і сказав: «Більше ні слова про це». Вони полетіли за кордон, і зв'язок обірвався. Я навіть не питав, чи вийшло в них. Я хотів забути це як прикрий епізод.

​І ось зараз цей «епізод» у брудних кросівках обіймав Лесю.

​Даня — блондин. Як і я.

У Дані мої манери, моя впертість.

Це мій син. Біологічно — це на сто відсотків моя копія.

​Охуїти можна...

​В голові зашуміло. П’ять років я жив у впевненості, що в мене немає нікого, крім рахунків у банках, а зараз моя кров стоїть у двох метрах від мене й називає іншого чоловіка «татом».

​— Це він? — голос Роми вивів мене з трансу. Він запитав це у слідчого, дивлячись на мене з неймовірним сумом і шоком. — Це той самий «викрадач»?

​— Саме так, — відповів слідчий, відкидаючись на спинку крісла. — Пан Бойко стверджує, що він герой. А свідок каже — злочинець.

​— Я нікого не крав! — вигукнув я, відчуваючи, як наручники заважають мені активно жестикулювати. — Лесю, Ромо, ви що, жартуєте? Я знайшов його посеред траси! Він ледь не влетів мені під колеса! У мене була зустріч, я поспішав, тому забрав його з собою в офіс, щоб пізніше здати копам. Я просто не міг залишити його там одного!

​— Єгор? — Леся нарешті відірвала очі від сина. В її погляді не було ненависті — тільки нескінченне здивування. — Пане слідчий, це якась помилка. Це наш друг сім’ї. Близький друг. Він би ніколи... він не міг образити Даню.

​Я відчув, як камінь звалився з плечей, але всередині все одно все пекло.

​— Ромо, скажи йому, — я подивився на друга. — Яка, в біса, поліція? Якого хера Даня бігав трасою сам? Ви де були?!

​Рома зітхнув, закриваючи очі рукою.

— Він втік із дитячого садка через дірку в паркані. Вихователі схаменулися лише через двадцять хвилин. Ми ледь з розуму не зійшли. Лесю мало не відкачували... Пане слідчий, ми просимо відпустити пана Бойка. У нас немає жодних претензій. Навпаки, він врятував нашу дитину.

​Слідчий підняв брову, переводячи погляд на мої розбиті руки.

— Знаєте, пане Юрченко, буває різне. Сьогодні друг, а завтра виявляється... педофілом чи психічно хворим. Ми маємо бути впевнені.

​— Що?! — я рвонувся вперед, і конвоїр силою зупинив мене відтягуючи назад за плече. — Ти кого педофілом назвав,  мусор?! Я тебе зараз...

​— Єгоре, заспокойся! — Рома зробив крок до мене, виставивши руку. — Пане слідчий, ми впевнені. Це Єгор Бойко. Його знає все місто. Його репутація бездоганна, крім того, що він... ну, запальний. Будь ласка, зніміть з нього наручники.

​Слідчий ще кілька секунд тримав паузу, мабуть, намагаючись вирішити, чи варто псувати мені життя далі. Але під тиском Роми він нарешті кивнув конвою.

— Гаразд. Ваше право. Відімкніть пана Бойка. Але заяву про відсутність претензій підпишете прямо зараз.

​Метал клацнув і нарешті звільнив мої кисті. Я почав розтирати червоні сліди, не зводячи погляду з Дані. Хлопчик тепер теж дивився на мене. Він усміхнувся — хитро, як маленьке бісеня.

​— Машина в тебе квута, — сказав він, хитнувши ногами.

​Я відчув дивний укол у грудях. Це не було роздратування. Це було щось нове, тепле і водночас неймовірно небезпечне.

​Я — батько. Ця думка врізалася в мозок і почала там пульсувати. Рома і Леся впевнені, що це «їхня» дитина. Весь світ вважає так само. Але я знаю правду. І, дивлячись на те, як Даня тримає Лесю за руку, я вперше в житті відчув, що програю в грі, де навіть не знав правил.

​Коли мені нарешті повернули мої речі, я відчув себе людиною лише на мить — рівно до того часу, поки не побачив свій понівечений гаманець і телефон, заляпаний чужими відбитками. Наручники зняли, але відчуття клітки залишилося. Воно було десь глибоко під ребрами.

​Ми вийшли на ґанок відділку. Сонце вже хилилося до заходу, заливаючи місто агресивним помаранчевим світлом.

​— Ма-а-ам, я їсти хочу! — раптом заскиглив Даня, смикаючи Лесю за поділ сукні. — Я втомився бути в поліції. Там дядьки сердиті.