Розділ 2. Єгор

​Костянтин Петрович поставив розмашистий підпис на останній сторінці. Звук пера по паперу здався мені найкращою музикою у світі. Навіть кращою за важкий рок у моїй машині.

​— Ви дивна людина, Єгоре, — сказав старий, закриваючи папку. — У вас в офісі хаос, діти розбивають вікна, а ви тримаєте обличчя так, ніби нічого не відбувається. Це або вища ступінь витримки, або повне безумство. Мені подобається.

​Ми потиснули руки. Я випровадив його до ліфта, ігноруючи звук розбитого скла, що долинав із приймальні. Як тільки двері ліфта зачинилися, я обернувся.

​Світлана сиділа на підлозі біля стійки реєстрації, обхопивши голову руками. Поруч валялися уламки великої вази, яку мені подарували партнери з Дубая. Ваза коштувала як непоганий вживаний седан. А посеред цього побоїща стояв Даня. Він тримав у руках шматок кришталю і намагався розгледіти крізь нього сонце.

​— Твою матір... — я видихнув, послаблюючи краватку. — Світлано, випий заспокійливого. Рахунок за вазу і макет виставлю... — я замовк, дивлячись на хлопчика. — Та нікому я його не виставлю. Збирайся, малий. Твоя пригода закінчилася. Поїхали здавати тебе владі.

​Я схопив його за каптур худі, як цуценя, і потягнув до виходу. Мені було вже начхати на костюм, на пил і на те, що цей малий зараз почне нити. Я переміг. Контракт мій. Тепер треба просто позбутися цього «баласту».

​Ми спустилися вниз. Вихід із бізнес-центру зустрів нас свіжим повітрям і яскравим сонцем. Моя машина блищала за кілька метрів. Я вже уявляв, як заведу мотор, відвезу пацана в найближче відділення поліції, скажу: «Знайшов на трасі, па-па», і поїду святкувати.

​— Дивись! Поліція! — раптом вигукнув Даня, тицяючи пальцем у бік дороги.

​Я простежив за його поглядом. З-за рогу, верещачи сиренами, вилетів чорний мікроавтобус із тонованим склом. Він загальмував прямо перед моїм носом, викрешуючи іскри з-під коліс.

​— Що за херня... — встиг подумати я.

​Двері буса відчинилися з таким гуркотом, ніби там стався вибух. Зсередини висипалися люди в повному екіпіруванні. Шоломи, бронежилети, автомати. «КОРД»? Спецназ? У моєму офісі?

​— Руки за голову! На землю! Швидко! — закричав хтось із них так, що в мене заклало вуха.

​Я не встиг навіть рота відкрити. В наступну секунду світ перекинувся. Потужний удар під коліна збив мене з ніг. Я влетів обличчям прямо в дорогу тротуарну плитку. Хрускіт власного носа об камінь — це останнє, що я почув чітко.

​— Руки назад, сука! Лежати! — важке коліно втиснулося мені між лопаток, вибиваючи все повітря з легень.

​Моє обличчя втиснули в пил. Я відчував смак крові в роті та холод металу на зап’ястях. Клац! Наручники вп’ялися в шкіру.

​— Ви що, охреніли?! Ви знаєте, хто я?! — я спробував підняти голову, але мене знову притиснули до землі.

​— Знаємо, Єгоре Олександровичу. Викрадач дітей — ось хто ти, — пролунав над головою спокійний, холодний голос.

​До мене підійшов чоловік у цивільному, але з жетоном на поясі. Слідчий. Він подивився на мене так, ніби я був шматком лайна на його черевику.

​— Яке, в дупу, викрадення?! Я знайшов його на дорозі! Він під колеса мені кинувся! — я кричав, задихаючись від люті. Мій піджак від італійського дизайнера був безнадійно зіпсований, а моє его — розтоптане на очах у моїх же співробітників, які зараз прилипли до вікон офісу.

​— Всі ви так кажете, — слідчий повернувся до Дані. — Хлопчику, ти знаєш цього дядю?

​Даня стояв осторонь, притискаючи до себе свій брудний м’яч. Він дивився на мене, потім на спецназівців, потім знову на мене. Його очі були величезними.

​— Він сказав, що відвезе мене в пекло, — тихо промовив малий.

​— Блядь, Даня! Не в тому сенсі! — заревів я. — Скажи їм, що я тебе врятував!

​— Досить, — слідчий махнув рукою. — Піднімайте його. Закидайте в бус. Поговоримо у відділку. Там камери, там і розкажеш про свої благородні наміри.

​Мене підхопили під пахви, як мішок із картоплею, і потягнули до мікроавтобуса. Я намагався пручатися, але удар під дих швидко привів мене до тями. Мене буквально заштовхнули всередину, на жорстку металеву лаву.

​Двері зачинилися, відрізаючи мене від сонячного світла.

​Який же це пиздець.

​Я сидів у темряві, відчуваючи, як пульсує розбита губа. Годину тому я підписав контракт на мільярди. Зараз я їду в наручниках за звинуваченням, від якого не відмиєшся до кінця життя. І все через одного блондинистого шмаркача з м’ячем.

​Внутрішньо я вже розробляв план помсти. Поліції, слідчому, всьому світу. Але найгірше було те, що десь у глибині мозку стукала одна думка: як вони дізналися? Як вони знайшли мене так швидко?

​Я заплющив очі й прихилився потилицею до холодної стінки буса.

— Ну постривайте, суки... — прошепотів я. — Ви ще дізнаєтесь, що таке розлютити Єгора Бойка.

​Сирена завила з новою силою, і бус рушив, везучи мене назустріч катастрофі, яку я не міг прорахувати в жодній своїй формулі.

​Поїздка в бусі здавалася вічністю. Кожен поворот відгукувався металевим скреготом і болем у зап'ястях. Коли двері нарешті відчинилися, мене не вивели — мене витягли на світло, як приреченого на ешафот.

​Районний відділок поліції. Осередок сірості, обшарпаних стін і запаху хлорки, перемішаної з перегаром. Мене вели коридором, і я відчував на собі погляди чергових. Для них я був просто черговим «жирним котом», якого нарешті притиснули.

​— Перестебни його, — кинув слідчий конвоїру.

​Наручники клацнули, і мої руки опинилися спереду. Полегшення? Ні хрена. Це просто означало, що зараз почнеться наступний етап приниження.

​— До стіни. Ноги ширше, — скомандував молодий сержант.

​Він почав обшук. Його руки грубо проходилися по моєму тілу, знецінюючи вартість мого піджака кожним рухом. З кишень на стіл полетіло все моє життя: смартфон останньої моделі, тонка золота запальничка Zippo, пачка дорогих сигарет, ключі від «звіра» з брелоком-логотипом, гаманець із крокодилячої шкіри, набитий картками та готівкою.