Розділ 1. Єгор

​Залізо не бреше. Воно або піддається, або вдавлює тебе в лаву. Я люблю відчувати цей тиск — він єдине, що заспокоює мій мозок перед робочим днем. Остання серія жиму лежачи, вени на передпліччях роздуваються від напруги, а в скронях стукає кров. Ще один раз. Давай, сука...

​Є.

​Я скинув штангу на тримачі й кілька секунд просто дихав, дивлячись у стелю спортзалу. Тіло горіло. Саме те, що треба.

​Через сорок хвилин я вже застібав ґудзики на манжетах білої сорочки. Костюм-трійка від відомого італійця сидів ідеально — плечі, які я щойно випалював у залі, тепер здавалися ще масивнішими. У дзеркалі на мене дивився чоловік, якого бояться конкуренти. Холодний погляд, ледь помітна щетина і цей вигляд «дорогого хижака», який знає ціну кожній секунді свого часу.

​Сьогодні велика гра. Контракт на забудову старого портового району. Це мільярди. Це вплив. Це те, заради чого я не сплю ночами.

​Сівши в салон свого «чорного звіра», я крутнув гучність аудіосистеми на максимум. Важкий біт вгатив по вухах, змушуючи вібрувати навіть кермо. Телефон на підставці блимнув повідомленням від помічника:

«Партнер вже на місці. Через 10 хвилин починаємо. Кава готова, документи на столі».

​— Встигаю, — процідив я крізь зуби, витискаючи газ.

​Машина летіла порожнім шосе, що вело до ділового центру. Я вже прокручував у голові діалог із цими жирними котами-інвесторами. Я знав, де їх притиснути, знав, на який відсоток вони погодяться. Все було під контролем. Життя — це математика. Якщо ти знаєш формулу, ти переможець.

​Я на секунду відвів погляд від дороги, щоб перевірити вхідні на екрані. Всього на одну довбану секунду.

​Підняв голову — і серце ледь не пробило грудну клітку.

​— Блядь!

​Педаль гальма в підлогу. Свист гуми, запах горілого пального, машину кинуло вперед, і я відчув, як ремінь безпеки мало не зламав мені ребра. Авто завмерло з таким ривком, що з підсклянника вилетіла дріб’язок.

​Прямо перед капотом моєї машини, посеред дороги, стояв пацан. Дрібний, блондин, у брудному худі й з м’ячем у руках. Він навіть не злякався. Просто стояв і дивився на мене своїми великими очима.

​— Сука, та ти знущаєшся... — я вискочив з машини, грюкнувши дверима так, що ледь скло не вилетіло. — Гей! Малий! Ти якого хера тут робиш?!

​Я підлетів до нього, ледь стримуючись, щоб не схопити за шкірки. Мої руки все ще тремтіли від адреналіну. Я міг розмазати його по асфальту разом з його м’ячем.

​— Де твої батьки? Алло! Де ці дебіли, які за тобою не дивляться?

​Я озирнувся навколо. Пуста дорога, кущі, лісосмуга біля садка. Нікого. Жодної душі. Тільки я, цей шмаркач і моє збите дихання.

​— Ну? Чого мовчиш? Мову відняло? — я гаркнув сильніше, ніж планував.

​Хлопчик нахилив голову набік, розглядаючи мій костюм, а потім спокійно сказав:

— Я м’ячик ловив.

​— М’ячик він ловив... Ти ледь не здох, ти це розумієш, камікадзе малий? — я витер піт з лоба, боячись, що сорочка вже пом’ялася. — Значить так. Іди он до того стовпа. Бачиш? Стій там і чекай. Зараз хтось прибіжить, якась очманіла мамаша чи вихователька. Стій і не рухайся. Мені треба їхати. У мене зустріч, зрозумів?

​Я розвернувся і пішов до машини. У мене годинник на руці коштує більше, ніж все життя цього району, а я витрачаю час на розбірки з дитиною. Блядь, контракт! Я вже запізнювався.

​Відчинив двері, хотів сісти, але щось змусило мене обернутися. Малий мав стояти біля стовпа. Але він стояв... прямо за моєю спиною. Буквально в кроці.

​— Я сказав стояти там! — я тицьнув пальцем у бік стовпа.

​Замість того, щоб піти, хлопчик простягнув руку і смикнув ручку задніх дверей моєї машини.

​— Хочу покататися. У тебе квута машина. Як у мультіку про роботів.

​— Охуїти можна... — я остовпів. — Чуєш, «робот», зупинись. Це не іграшка. Це дорога машина. Йди до стовпа і чекай, я сказав!

​Телефон у салоні заридав мелодією виклику. На екрані великими літерами: ПАРТНЕР.

​Сука! Сука! Сука!

​Я поглянув на годинник. П’ять хвилин. До офісу їхати шість, якщо порушувати все, що можна. Поглянув на пацана. Той стояв, надувши губи. Його обличчя почало червоніти, очі наповнилися сльозами, а рот повільно відкривався для того самого ультразвукового крику, від якого закладає вуха.

​— Тільки спробуй... — я підняв вказівний палець. — Навіть не думай орати. Заткнись. Мовчи. Ні слова.

​Він застиг, дивлячись на мене. Ми мірялися поглядами кілька секунд. Я — дорослий мужик, який ламає долі на переговорах, і цей терорист.

​— Блядь... гаразд. Сідай. Тільки нічого не чіпай своїми лапами.

​Я відчинив задні двері. Пацан з радісним писком заскочив на шкіряне сидіння, кинувши свій пильний м’яч прямо на килимок.

​— Зараз їдемо на зустріч. Сидиш там тихо, як миша. Будеш пищати — висаджу прямо на трасі. Зрозумів?

​— Зрозумів, — шмигнув він носом і почав з цікавістю тиснути на підлокітник.

​— Нічого не чіпай! — гаркнув я, застрибуючи на водійське місце.

​Я вичавив газ так, що колеса прокрутилися на місці. В поліцію відвезу потім. Спочатку — контракт. Потім — цей малий. Головне — не збожеволіти за ці сорок хвилин.

​Я витискав із двигуна все. Машина ревіла, перелаштовуючись із ряду в ряд. У салоні пахло дорогою шкірою та... пилом від того довбаного м’яча. Я кинув погляд у дзеркало заднього виду. Малий прилип до скла, розглядаючи місто так, ніби його щойно випустили з бункера.

​— Сядь рівно, — кинув я, не відриваючись від дороги. — І не мацай скло руками. Залишиш плями — заставлю відтирати.

​Пацан тільки кліпнув очима, але від скла відлип. На диво, він не нив. Просто сидів і мовчки вивчав мене. Цей погляд... напружував. Ніби він бачив мене наскрізь, хоча йому всього років чотири на вигляд.

​Ми підлетіли до скляного хмарочоса — мого «храму» бізнесу. Я загальмував біля самого входу, де паркування дозволено тільки мені. Вискочив, відчинив двері й буквально витягнув малого за руку.