5

- Діано, Діано, Діано, - хтось промовляв моє ім'я, хтось дуже наполегливо хотів добитися моєї уваги, комусь це було надважливо, адже з кожним разом "Діано" вимовляли все голосніше та голосніше й у мене не залишилося ніякого вибору, як відкрити очі, хоч це вартувало мені титанічних зусиль. Складалося враження, що повіки хтось склеїв суперклеєм і тому у мене такі величезні проблеми з тим, що їх розчинити та побачити білий світ.

Перша думка, і вона була доволі логічна на той момент це те, що я зараз знаходжуся у своєму ліжку й мені приснився поганий сон, тож мати почула мене і вирішили розбудити, щоб я не страждала від потойбічної реальності. Але якщо мені щось і наснилося жахливе, то інша людина врятувала мене від жахів - Ребека. І це не була моя спальня, це була... Машина швидкої допомоги. А моє положення в цьому автомобілі було горизонтальним.

- Діано, ти як? Як ти себе відчуваєш? - Тремтячим голосом спитала подругу нахилившись наді мною, а очі дівчини були настільки перелякані, ніби вона бачила ці жахи разом в дуеті зі мною. Тож я вже навіть не знала від чого більше перейматися - від того, що якогось біса я знаходжуся в кареті швидкої допомоги, чи від шокового стану дівчини.

- Ну... не знаю, - я не могла уявити, що взагалі твориться навколо, що вже говорити про мій фізичний чи то моральний стан, про який я наразі взагалі не думала.

- Ти просто тільки що кричала щось про бабусю, про те, що її варто врятувати, - Ребека дійсно переживала за мене й певно вже думала, що у мене галюцинації, але я попри кепський стан змогла провести паралелі та усвідомити чому я так волала. Навколо тхнуло ліками й всякими лікарськими препаратами, а оскільки це на жаль останнім часом асоціювалося у мене з бабусею, то саме тому я так висловлювала свої емоції у сні чи що то взагалі у мене було.

- Чому ми тут? - Вже не залишалося ніяких сумнівів в тому, що я лежу на канапі швидкої допомоги, яка везе мене в незрозумілому напрямку. Хоча напевно у зрозумілому, певно у лікарню, не на дискотеку ж такі засоби пересування мчать.

- Ти втратила свідомість в кабінеті декана, тож того ми наразі тут, - ах, так... Декан і стариган, ну справді... Адже це вони призвели мене до такого стану, в якому я наразі знаходжуся. Це саме через цих двох перців я зараз не на парі в університеті, а на цьому далеко не найприємнішому місці.

- І... де вони? - Якщо я правильно розумію, то хоча б один з них мав поїхати зі мною у лікарню, чи ні? Якщо не старий, то декан так точно, адже він несе відповідальність за студентів? Хоча б якусь мінімальну, а тим паче якщо це сталося в його кабінеті та на його очах. Плюс якщо ще й не брати до уваги той факт, що через його підлі слова мене так заглючило.

- Ці покидьки залишилися в університеті, - зі збентеженого стану Ребека перекинулася в стан злості й навіть якоїсь агресії, яка хлюпалася у її очах в цю мить. Щось було явно не так...

- А чому ти така зла? Щось трапилося, поки я безтурботно дивилася сни? - Хоч і з "покидьками" я була цілком згодна, але чому подруга так злиться на них? Чому вона має таку агресію щодо цих двох типу мужиків, які виявилися сцикунами? Вони ж ніби не зробили їй нічого поганого...

- Ох, Діано, тобі краще навіть не знати цього, краще не знати, - подруга боролася з бажанням розкласти мені все як на долоні, але також певно переймалася за мій хиткий стан.

- Та все ж, що там було? Розповідай, а то мені стане тільки гірше від цієї невідомості, - попросила я подругу про таку послугу, хоча краще б цього не робила, адже те, що Ребека мені повідомила змусило мене пережити жахливі хвилини свого життя...

Я думала, що ці двоє не можуть бути настільки покидьками, наскільки вони виявилися, адже все ж таки обидва заслужені працівники освіти, люди, які мали нести молоді знання, власний досвід та все найкраще задля спільного майбутнього, а виявилося... Виявилося, що таких недолюдків ще варто пошукати... І чому в них стільки ненависті до мене? Яка причина цього і... Як мені з цим жити надалі?

- Добре, чорт з тобою, але пообіцяй мені, що ти хвилюватися не будеш, окей? - Я тільки кивнула у відповідь та поклала руку на серце, що могло означати те, що я клялася не хвилюватися. Хоча... в даній ситуації це не реально було якось передбачити, адже я досі відчувала якусь слабкість по всьому тілу та запамороку. - Дуже пощастило, що пара на той момент закінчилася, а то я б не знаю навіть, що могло трапитися, якби я не прийшла вчасно...

- Невже там реально все було настільки кепсько? - Та що ж там могло таке трапитися, що подруга настільки занепокоєна й говорить так, ніби могло відбутися щось трагічне?

- Краще б я перебільшувала... Загалом, коли пара завершилася, то я побігла до деканату, адже цілком логічно було припустити, що Аркадій Петрович пішов саме туди, до свого бісового побратима. І як тільки я опинилася поряд з кабінетом Павла Олеговича, то почула, як хтось сперечається. Два голоси. Чоловічі. Не варто бути екстрасенсом, щоб здогадатися, що це були ці два мерзотники, а коли я прихилилася вухом до дверей, то цілком в цьому переконалася.

- Повинна перепросити перед тобою, - я вставила свої п'ять копійок у розповідь Ребеки.

- Ти про що? - Дівчина звела брови на переніссі і явно не усвідомлювала, чому я почала говорити про якісь вибачення.

- Я ніколи не вірила, що твій довгий ніс та лапаті вуха принесуть щастя, а ти довела мені протилежне. Щиро перепрошую, - а після послідувала посмішка, яку я спробувала видати з себе, адже хотіла якось і собі додати позитиву й подругу розрядити, адже вона була максимально напружена та морально розбита.

- Ага, приймається, - тільки щось мій маневр не спрацював, дівчина на мить посміхнулася й відразу поникла назад, у попередній стан, - але на той момент мені було ні чорта не смішно, адже вони кричали один на одного, що це винна то одного, то іншого. Загалом хотіли повісити одне на одного якусь чортівню, яку вони натворили. А оскільки я розуміла, що ти знаходишся в кабінеті, то не довго думаючи смикнула за ручку, добре ще, що двері були відчинені.