4

Щось не надто довго варто було очікувати на появу Павла Олеговича, таке складалося наполегливе враження, що він знаходився десь за пару метрів від мене, ніби за поворотом, адже не встигла я відійти від усвідомлення підлої душі старигана, як декан вже стовбичив поряд. І такий вираз обличчя у мужика був, ніби він рибінспекція, котра зловила незаконних рибаків за поганими справами, і зараз випише штраф по перше число. 

- Діано, чому ви не на заняттях? - Але актор, але вже грає то добре, так строго вимовляє, ніби татусь, котрий наступної миті дістане ремінь із-за спини й почне виховувати свою безталанну дитину. Тільки от безталанна вона саме через такого дурного батька, який не бажав приділяти час чаду й виховувати малечу, а вирішував, що краще посидіти перед телевізором за переглядом якоїсь чортівні. Так само і Павло Олегович без привітань, без адекватного спілкування відразу наїхав на мене, як бульдозер.

- Доброго ранку, Павло Олегович, - я не порося, тому не буду опускатися до рівня цього копитного, - мене не запускають в аудиторію. 

- Діано, вам не соромно говорити таку нісенітницю? Не могли придумати нічого цікавішого у своє виправдання? - Я не знаю коли саме так кардинально змінилося відношення декана до мене, але наразі я могла точно усвідомити, що він ні чорта не вірить мені. Або вдає що не вірить, і це також викликало зайві питання такі як - а чому так? Де і коли я його обдурила? Коли я зробила йому щось погане?

- Чому це нісенітницю? Я вам правду кажу, мене не впускають на заняття, хоча я намагаюся туди потрапити, - і на доказ того, що я не метаю бісер перед рожевими тваринами з носами п'ятачками, смикнула за дверцята і...

Якогось біса ті старезні, смердючі двері розчинилися і погляди багатьох студентів відразу спрямувалися на мою персону. Звичайно не кожен міг побачити розгублену мене, котра надалі трималася за дверну ручку, але доволі чимала група одногрупників в цю мить допитливо витріщалася в цей бік.

- Але ж вони не були..., - я хотіла було виправдатися, сказати, що вони справді були зачинені до цього моменту, але усвідомила, як це по дитячому буде звучати, тому закрила рота й тільки тупо витріщалася на декана.

- Вибачте, - Павло Олегович протиснувся повз мене, вимовив це єдине слово до студентів і певно до того бісового старигана, і зачинив двері назад. При цьому відсторонивши мене від них, ніби я не була живою людиною, а якоюсь дерев'яною тумбою, яка просто заважала мужику рухатися в цій площині. 

- Та тут було закрито, до цього моменту, поки ви не з'явилися тут, двері були зачинені. Я вам правду кажу, чому ви мені не вірите? - Все ж таки варто було діяти, а не стояти як ідіотка та тільки витріщатися на декана. Тим більше всередині мене починала вже підійматися хвиля ненависті до одного старого викладача, котрий псував вкотре мені життя. Чесно кажучи, я вже готова була кинутися в аудиторію та власноруч зробити все від себе залежне, щоб відправити його на дострокову пенсію. Нехай у своєму під'їзді бабкам голови морочить, а не псує майбутнє молодим людям.

- Я звик довіряти власним очам, Діано, і ці очі наразі мені повідомляють, що переді мною стоїть людина, яка нахабно бреше й навіть цього не приховує, - навіть попри свій надто емоційний стан усвідомлювала, що сам декан переходить червону межу, яку не можу перетинати у взаємовідносинах між студентом та керівною людиною в університеті. Чому я практично бачила в очах мужика, як він ненавидить мене всім своїм єством?

- Спитаймо у студентів, які знаходилися в аудиторії, чи були двері зачинені буквально пару хвилин тому чи ні, - я викидувала останній козир зі свого рукава в цій грі, адже розуміла, що тільки одногрупники можуть врятувати мене в цій кепській ситуації, в яку я втрапила не по своїй вині. Саме тому вирішила не тягнути й рушила до дверей, але не встигла зробити й кроку, як застигла на місці як вкопана.

- Стояти! - Прогарчав Павло Олегович, і мені здається, що навіть по ту сторону всі почули це гарчання, що вже говорити за мене. - За мною в кабінет. Швидко.

Попри величезне бажання ввірватися в аудиторії та зробити "веселе" життя старигану, я все ж таки розвернулася та рушила за деканом задля того, щоб не нарубати дров остаточно.

Хоча отримане через пару десятків секунд повідомлення від Ребеки наштовхнуло мене на прикрі роздуми, що вони вже нарубалися, і без моєї на те участі...

"Що там сталося? Ти як? Це декан так волав, що стіни почалися труситися? В тебе все добре? А то цей старий такий задоволений, ніби тільки но отримав річну премію."

Все було підлаштовано, я була просто пішаком в цій зіграній давним-давно партії...

Я ніколи не усвідомлювала фразу про гнів застеляє очі, буквально до сьогоднішнього дня, коли дві ніби то поважні люди, дві дорослі людини, тим паче чоловіки, довели мене до такого стану, що я готова була проклинати весь свій і тих китів, на якому він тримається. Не міг би один з них хоча б на пару хвилин прибрати свій горб, щоб ці двоє покотилися до біса з цієї планети Земля? Я б там купила кілограмів десять риби, щоб погодувати того кита на честь подяки, чи що вони там хрумають як вишукані смаколики?

Одне що мене рятувало в цій ситуації так це те, що я всю свою злість та агресію переносила на ноги, котрими так швидко мчала за деканом, що думаю після цього переслідування мені варто буде купити нову пару взуття, бо ця зітреться на раз-два з такими темпами. Окей я була на нервах від цієї несправедливості й змови, в котру я втрапила не по своїй ініціативі, але чому Павло Олегович мчить так, ніби запізнюється на потяг? Невже він боїться мене чи просто хоче якомога скоріше вигнати мою персону з цього навчального закладу? Я схилялася до другого варіанту, але радила б йому і про перший не забувати, адже я наразі в такому стані, що все може трапитися, я і справді зараз себе кепсько контролювала.

Мало того, що декан вдало позбувався мого суспільства, так він навіть дістав телефон та почав комусь набирати при цьому не зупиняючись ні на секунди й не збавляючи швидкості. Навколо сто відсотків знаходилися студентки й вони думаю зацікавилися цими перегонами, які відкривалися перед їхніми очима, але мені було абсолютно наплювати на це, адже моє перебування в цьому закладі висіло на волосині, а тим більше коли я почула "Аркадій Петрович" з вуст декана, то була ніби бик, перед яким завзято трусили червоною ганчіркою.