3

На наступний день я прокинулася зі стійкою впевненістю в тому, що варто розповісти батькам щодо мого майбутнього нового статусу в цьому житті, і порадувати їх тим, що вони стануть бабусею та дідусем. Ну я надіялася, що вони будуть раді цьому факту, адже я не могла бути впевненою в цьому на всі сто відсотків. Так, в мене найкращі батьки у світі, завжди підтримають у важку хвилину і зроблять все можливе від себе та не можливе, щоб врятувати своє чадо від проблем, але є одне "але". Ні, навіть не так, є величезне "АЛЕ", яке може зробити цю подію не такою радісною, якою вона могла б бути за стандартного розвитку подій.
 
Батько моєї дитини. Точніше відсутність його як такого, не взагалі у природі, а в моїх планах на майбутнє.

У мене не було в намірах підпускати Олександра до дитини, повідомляти йому на рахунок того, що він має сина чи дочку, і знайомити мужика зі своїм продовженням роду. Я дивилася пару телешоу, де так красиво розфарбовують найяскравішими фарбами зустрічі дітей з татусями, які їх покинули одного часу та які появилися через десятки років на горизонті з не зрозумілими на те причинами. Це виглядало так приємно, зачіпало за живе та і що там говорити - я навіть пару разів плакала від цих мильних сцен, але... Але також не варто забувати, що дуже часто такі шоу крутять заради того, щоб привернути увагу глядачів та набити собі якнайкращий рейтинг заради бабла. Такі програми часто заокруглюють гострі кути між цими дітьми та зниклими татусями й підносять все так гарно на блюдечку, що відразу зрозуміло - це роблять для красивої картинки. На самому ділі діти зляться на цих батьків за те, що вони їх покинули, а ще частіше буває, що ці горе-батьки порадіють зустрічі з чадо на ці пару десятків хвилин й знову зникають з виду на десятки років.

Я не збиралася чимчикувати на такі програми й втягувати свою дитину у це показове лайно, а тим паче Олександр зробив свій вибір, який наочно мені продемонстрував. Якщо цьому мужику не потрібна я, як можлива потенційна дружина, як мати його рідної дитини, то як він може побудувати якісь нормальні відносини з дочкою чи сином? Якщо він відмовляється від мене, то логічно ж що він цурається всього того, що стосується мене та мого життя. Хіба ні? Як на мене, то це так і є, тож буде важко пояснити батькам, де знаходиться татусь моєї майбутньої дитини, я навіть не знаю, чи варто говорити, хто саме він... Можливо краще все залишити інкогніто.

Тільки варто було згадати про майбутню важку розмову з рідними, як мені набирає мати. Сьогодні її перший день на новому робочому місці з новим підопічним. Мабуть, хоче поділитися першими враженнями від спілкування з дитиною?

- Так, мамо, привіт.

- Доню, привіт, ти де зараз знаходишся? - Я налаштувалася почути гарні новини від рідної, отримати порцію позитиву від неї, як то було вчора за нашою вечерею, але судячи з її голосу, то нічим хорошим там і не пахло. Голос матері був напружений та якийсь різкий чи що.

- В автобусі, їду на пари, а що? Щось сталося? - Мій тумблер відразу перемикнувся у сторону напруженості й не спокою.

- Сонечко, ти могла б заїхати до бабусі перед університетом? - Ледве не благала мати в трубку, а мене всю пересмикнуло від цих слів, адже я відчувала якесь бісове дежавю... Таке вже було зі мною та нашою родиною, я ніби проживала заново емоції, які липкими мацаками стискали все моє тіло та не давали нормально вдихнути повітря.

- Так, звичайно, а що трапилося? - Я б в житті не відмовила матері в цьому проханні, а плюсом в цій ситуації було те, що я їхала на маршруті, який міг підвезти прямо до житла, де мешкала бабуся.

- Я дзвоню їй вже протягом двадцяти хвилин, а вона все не підіймає слухавку. Я б сама з'їздила до неї, але їхати як мінімум хвилини п'ятдесят, а то й більше, - ну так, мати говорила, що вона тепер буде вставати майже кожного дня о п'ятій ранку, бо їхати варто за місто до свого нового підопічного.

- Я вже їду до неї, автобус якраз прямує до її помешкання. Не переймайся, все буде добре. Я тебе наберу, коли буду вже там, бувай. 

Сказати "не переймайся" було набагато простіше, ніж реально втілити цей план в реальність. Адже якщо бабуся не підіймає слухавку, то з нею щось явно трапилося, а якщо з нею щось трапилося... Одним словом нас лікарі попередили перед випискою нашої рідної, що якщо в неї трапиться ще один приступ, то... Він буде трагічним. Без жодних варіантів. Ми втратимо її назавжди... Моя дитина не побачить прабабусю живою...

Я ледве могла всидіти на сидінні, хоча все моє тіло добряче підкидувало кожної секунди, ніби я знаходжуся не в автобусі, а на американських гірках. І ні, це не було пов'язано з тим, що все дорожнє полотно було встелене дірками, хоча ця проблема вже чорт знає стільки присутня у нашому місті, а з тим, що я хотіла якомога скоріше опинитися у квартирі бабусі. Мені навіть здавалося, що автобус спеціально повільно рухається, і якби я вискочила з нього та помчала на своїх двох, то так вийшло б набагато швидше та спокійніше для нервової системи.

Варто мені було залишити позаду одну перешкоду у вигляді подолання цієї відстані до рідної людини, як виникла ще одна, яка не вселяла нічого доброго в оптимістичний розвиток ситуації - квартира була зачинена, а на всі мої потуги достукатися до бабці й таким чином змусити її відкрити двері, вийшла тільки сусідка, яка у вульгарній манері повідомила куди мені варто прямувати та за якою адресою. Ну ви певно зрозуміли, що не за смаколиками в місцевий кіоск жіночка мене відправила, далеко не туди... Хотілося їй смачно відповісти, та так, щоб вона наступного разу вибирала більш приємні та адекватні вирази іншим людям, але я таким чином не бажала псувати взаємовідносини бабці з сусідами, і тим більше у мене була інша мета тут і зараз. У мене ледве через ці нерви не вилетіло з голови, що я маю ключ від квартири, тому почала судомно запихати його в отвір у дверцях. Сяк-так справившись з цією задачею, а точніше з руками, які трусилися в скаженому ритмі, я все ж потрапила всередину приміщення.