Пролог

- З цим не можна на борт літака, - працівниця аеропорту вказує своїм нафарбованим пальцем на дитячий шпатель, який являється улюбленою іграшкою Марата. Я і так ледве домовився з сином щодо того, що ця дивна річ буде лежати у валізі, а не стирчати у його руках.

- Тобто не можна? Чому не можна? - Окей, чорт з ним з ноутбуком, це зрозуміло, що його варто було дістати, щоб відбулася перевірка, хоч і це мене бісило, але дитячий, мати його, шпатель? Серйозно?

- Ним можна заподіяти шкоди іншим пасажирам, - промовляє дівчина, і я очікую, що вона з секунди на секунду усміхнеться, скаже, що це був жарт, і ми зможемо спокійно собі пройти на борт крилатого. Але, чорт забирай, її обличчя непроникне, а з вуст більше нічого не вилітає, що означає, що вона говорить це навсправжки.

- Ось цим? Ось цим шматком пластика? - Я не витримую та починаю розмахувати іграшкою в руках, і щось у мене не гарне передчуття, відчуваю, що ще трішки, і я почну лупити цим шпателем дівчину, щоб вона наочно зрозуміла, що це просто не реально, цією штуковиною взагалі не можливо завдати болю.

- Вибачте, такі правила, - якби працівниця якось відреагувала на мої дії, викликала правоохоронців чи хоча б ляпнула щось образливе, то це не було б так прикро, як те, що вона далі стоїть й не подає ні знаку, що у ній нуртують емоції.

- А, ну якщо правила, то звичайно, тоді викинемо до біса, - і з цими словами я шпурляю іграшку Марата у смітник неподалік й повертаюся поглядом до дівчини, - так краще? Тепер немає ніяких перешкод на шляху до літака?

- Прошу пройти, - вона жестом показує нам з сином рухатися далі, і мені здається, що в цю мить виникає легенька посмішка на її обличчі, яка ніби означає - "ну що, викусив? А тепер підтер слині й вали звідси до біса".

Роблю над собою зусилля, щоб більше не вимішувати свій гнів на дівчині й беру за руку сина й прямую далі, але не роблю і пару кроків, як розумію, що мій малий проти моїх подальших дій та з усіх свої дитячих сил противиться.

Варто тільки зосередитися на Маратові, як... Це якийсь треш. Малий нахнюплений, очі вже червоні, буквально потрібно пару секунд, щоб він почав тут все заливати своїми слізьми та влаштував істерику.

- Синку, що сталося? - Якомога ніжніше ставлю сину запитання, хоча маю просто неймовірно велике бажання схопити його на руки та понести до місця призначення, а то ми з цими всіма бісовими перевірками запізнимося на літак, і тільки встигнемо помахати йому весело рукою.

Він нічого не відповідає, тільки погляд кудись спрямований вбік, і простеживши за ним я розумію в чому причина кепського настрою мого малого. Як я відразу не зрозумів?

- Хлопчику мій, не засмучуйся, коли ми приїдемо, то я куплю тобі десять, ні, двадцять нових шпателів, домовилися? - Я не розумію - звідки в сина така любов до цього виду іграшок? Я ж ніби день і ніч не займаюся ремонтом на виїзд, то чому він має таку зацікавленість в цьому?

- Я хочу цей, - на секунду в Марата загорілися очі, і я вже думав, що мені вдалося досягти консенсусу, але син пішов у мене, характером так точно, тому ще той впертий ослик.

- Синку, тітка не дозволяє нам брати його в літак, - можливо якщо я спихну цю проблему на когось іншого, то малий буде більш зговірливий? Типу ж я не забороняю, я тільки "за", це вона така погана відьма й не дає нам взяти цю таку "важливу" річ з собою на борт літака.

- А я хочу, - складує ручки на грудях та стає у войовничу позу, ніби готовий відстоювати свою позицію до останнього.

- Не завжди в житті все так, як того хочеш, ти повинен це зрозуміти, ти вже не маленький хлопчик, - сам не помічаю того, як починаю підвищувати голос, зате син це доволі добре зауважує й дивиться на мене переляканим поглядом. Ну авжеж, не часто, а якщо точніше, то майже ніколи не буває такого, щоб я кричав на малого, та і ще й повчав його так вперто й з натиском. - Вибач, мій хороший, але цей шпатель ми не можемо забрати. Але я тобі обіцяю, як тільки ми прилетимо в іншу країну, то я куплю тобі багато шпателів, різного кольору, різних форм та розмірів. А тепер пішли, любий, на нас чекають.

На превелике моє щастя Марат не влаштовує надалі показового виступу і це рятує мене, бо я був на межі, я відчував, що мозок закипає, а витримка ні до чорта.

Спочатку дівчина-працівниця аеропорту, потім рідний син... Хто далі потрапить під мою гарячу руку? Коли я перестану бути загрозою для навколишнього світу через свою кепську останнім часом нервову систему?

А все чому? А все тому, що одна дівчинка вирішила викреслити мене зі свого життя одним помахом руки. Дівчина, яка мала до мене почуття, я прекрасно відчував це, і мав також до неї світлі емоції, але вона вирішила все зупинити, поставити мій номер на блокування, а всі мої інші спроби поговорити просто ігнорувала, ніби я для неї якийсь чужак. Начебто я людина, з якою їй гидко спілкуватися. Я зробив їй послугу, довелося добряче попітніти заради її майбутнього в тому чортовому університеті, і ось така розплата? Так вона показує, що вдячна мені? Я не прошу кланятися мені в ноги й говорити, який я неймовірний та класний, але ж можна було хоча б поговорити, як нормальні люди? Невже це так складно?

В іншій ситуації я б проковтнув це лайно, вдав, що я не маю почуттів до цієї панянки, хоча на самому ділі це не так, і просто переступив би цей період у своєму житті, ніби його і не було. Але... Є одне дуже важливе і вагоме "але" - ця дівчина носить під серцем мою дитину. Невже вона думала, що я полишу рідну дитину й забуду про її існування? Невже вона думала, що я така черства скотина?

Та це не все... Приховування від мене дитини це ще пів біди, це ще тільки вершина айсберга. Ця бісова дівчина довела себе до такого стану, що наразі перебуває у лікарні, і таким чином не тільки сама себе вганяє в різного роду проблеми, а піддає ризику здоров'я і життя моєї дитини...

Скажіть мені, будь ласка, чи можу я нормально емоційно себе відчувати в цій ситуації?

Правильно, не можу, саме тому я повертаюся на свою Батьківщину так завчасно, саме тому, як тільки ми приземлимося, я помчу в лікарню на першому ж таксі, де лежить ця дівчина. І надіюся, що у мене вистачить сил та здорового глузду не зробити щось такого з нею, що може тільки погіршити й так її кепський стан. Бо наразі бажання покарати її за дурні вчинки аж надто величезне...