Розділ восьмий

Ввечері стало ще тепліше, ніж було в обід. Я з подивом дивилась у вікно, задаючи небу питання: чи справді воно вирішило настільки серйозно посприяти нашому з Яном побаченню, що навіть погода на диво нормальна? Ні дощу, ні сильного вітру. Дихалось легко, та й взагалі, проводити час на дворі зараз – одне задоволення.

Спочатку я поривалась відмовитись від побачення, сказати Янові, що переоцінила свої сили, занадто добре про себе подумала і не готова до жодних розмов під відкритим небом. Та коли я спустилась до нього та побачила, як він крутиться на кухні, намагаючись зібрати нам їжу на пікнік, слова застрягли в горлі. Довелось брехати, що я просто прийшла попити води.

Ян вмів бути ніжним та дбайливим, коли все йшло так, як він хотів, і я про це знала. Просто… Про мене так давно не дбали.

Ні, насправді, Ірма допомагала, чим могла. Але вона, зрештою, була мені подругою, а не мамою, і ми не проводили разом так багато часу…

Інших же друзів я не мала. Все лишилось в минулому. Але якщо згадувати і про ті часи, то ніколи ніхто не ставився до мене краще, ніж Ян.

Так, я втекла від нього, смішно казати, що він завжди був до мене добрим, справді? Але ж все-таки це правда. Він дбав про мене, як міг.

Просто він посадив мого батька за грати.

…Теж для того, щоб той мені не нашкодив.

Як же все-таки все заплутано!

Я запитала себе, чи справді хочу на це побачення, і підсвідомість майже прокричала: так. Довелось змиритись з думкою, що мені дійсно доведеться туди йти і перестати суперечити самій собі. Зрештою, це ж лише зустріч, в ній нема нічого поганого. Я вільна дівчина, і побачення з Яном ні до чого мене не зобов’язує. Можу хоч в спортивному туди спуститись.

Проте, ясна річ, я не змогла стриматись та вдягла сукню. Вона лежала на дні моєї валізи уже кілька років, і востаннє я вдягала її ще тоді, коли ми з Яном були разом. Йому так подобався цей тонкий ніжно-рожевий штапель, що ледь помітно просвічувався, відкриваючи мою фігуру… Сукня пом’ялась, тож мені довелось витратити чимало часу, аби випрасувати її як слід, зате і відображення в дзеркалі радувало.

Сукня сиділа добре. Напевне, багато жінок позаздрили б мені – жодного спорту, а не набрала зайвих кілограмів, та, як на мене, все це просто з’їли нерви. Оцінювати людину треба по очах, а вони у мене були ніби трохи згаслі.

І все ж, я змогла повернути собі хоча б частину свого колишнього вогню, уже не ходила, мов живий мрець. Навіть відчула бажання справді показатись Янові гарною. Розпустила волосся, розчесала пшеничні локони. Провела долонею по прядках, згадуючи, як батько сміявся, мовляв, його донечка справжня принцеса. А мама додавала, що з віком волосся потемнішає…

Вона помилилась. Такий самий золотавий відтінок, як і був в дитинстві. Пощастило, натуральна платинова білявка. І шкіра світла, ніжна.

Краще б мені в іншому пощастило…

Та, зрештою, думати про це зараз не хотілось. В двері постукали, і я зробила крок, аби відкрити, а тоді кинула погляд на тумбочку, в яку запхала телефон. Вирішила не брати його з собою. Я й так відчувала себе винною через те, що мені хтось пише. Які до біса таємниці?

Можливо, це Ян? Випробовує мене? Хоче перевірити, спровокувати, показати мені щось? Кращий друг, теж мені…

Я лишила це питання без відповіді. Замість того знов відігнала геть думки про всі таємниці, що оточували мене, і відчинила двері.

На порозі, ясна річ, стояв Ян. Він окинув мене поглядом і весело усміхнувся.

– Моя улюблена сукня, – промовив чоловік. – Тобі надзвичайно пасує… Ходімо?

Він простягнув руку, і я, дарма, що все ще гнана сумнівами, прийняла його долоню і зробила крок вперед. Двері кімнати тихо зачинились за моєю спиною, і відступати було нікуди.

– Ти вже все підготував? – поцікавилась я.

– Так. Сподіваюсь, тобі сподобається. Сама знаєш, кулінар я такий собі.

– Вишневий пиріг має бути смачним.

– Ти завжди мене рятувала, – розсміявся Ян. – Пам’ятаєш?..

Звісно ж, я не забула. Коли ми тільки починали зустрічатись, він вигадав мені такий сюрприз, але спалив рулет, а в торті я з легкістю впізнала витвір з місцевої кулінарії. Довелось відганяти Яна від плити і готувати самій. За годину у нас уже був накритий стіл, і, якщо чесно, побачення вийшло просто чудовим. Та й на кухні, коли він на мене дивився, мені подобалось працювати…

До Яна я не зустрічала нікого, з ким хотіла би побудувати серйозні стосунки. Ну, або хоч якісь. Мені лестила його увага, відчуття було таке, мов сонце нарешті повернулось до мене і потягнулося своїм промінням. Я насолоджувалась тим, підставляючи своє обличчя його ласкавим поцілункам, тонула в теплі і в своєму коханні.

Була переконана, що таке почуття буває раз і на все життя… Як у пісні співається. Такий, як він, буває раз…

Тільки вийшло все сумно, а у мого янгола виявились чорні крила.

– Яне, – попросила я, зупиняючи його коротким доторком, – давай ми не говоритимемо про минуле? Про те, що було, коли ми зустрічались? Прикинемось, ніби… Ми не знайомі, не знаю. Перше побачення. Будь ласка. Зробиш це для мене?