Розділ сьомий

За два наступних дні я не отримала жодного повідомлення. Та все ж, рука немов сама собою тягнулась до мобільного телефону, аби перевірити, чи не з’явилось нічого нового. Дарма, що я так і не написала ані слова у відповідь і не сказала, що хочу підтримувати спілкування з людиною… Ким би та людина не була.

– Ти чогось чекаєш? – питання Яна застало мене зненацька, коли я в лабораторії вкотре відволіклась від експерименту, аби зазирнути до телефону.

– А? Ні, – хитнула головою я. – Все в порядку. Перевіряю час, чи ще не скінчилось…

На телефоні був і таймер, тож звучало правдоподібно.

– Добре, – Валевський усміхнувся. – А то я вже було запідозрив, що ти написала Вельченку і попросила тебе звідси забрати.

Жарт змусив мене здригнутись. Ян промовив це мов би просто так, ні на що не натякаючи, а у мене в голові миттю розвернулась ціла система, купа підозр і згадок.

– Ти зблідла, – відзначив Ян. – Алісо, тобі погано?

Я промовчала.

– Це твоя хвороба? Якесь загострення?

З нашої розмови минуло уже дві з половиною доби, і за цей час Ян не нагадував мені про мою «хворобу» – про моє безпліддя, про яке я так і не зважилась розповісти. Я була вдячна йому, що він так вміло обходить цю тему, та, очевидно, будь-якій адекватній реакції в певний момент настає край.

Напевне, я справді стала аж сіра, якщо Ян зважився знов підняти цю тему, але мені хотілось замахати руками і буквально благати його більше не згадувати про це.

– Ні, – знайшла в собі сили відповісти я. – Втомилась просто трохи, погано спала. Та й з експериментом нічого не виходить.

У мене справді все валилось з рук. Попередній етап зі стабілізацією реакції був настільки вдалим, що в перший день після наради я літала на крилах ейфорії і навіть забула про наші з Яном особисті стосунки. Вчора вже була трохи згасла. Сьогодні – майже переконалась в тому, що нічого у нас зрештою не вийде.

– Знаєш, – Валевський примружився, – піди-но відпочинь.

– Моя робота…

– Може півдня почекати. Давай, йди нагору, – він кивнув в бік дверей. – Займись чимось своїм. Книжку почитай, там якісь лежали, я минулого разу привіз, коли тут був. Чаю попий чи кави… Коротше, перезавантаж голову. Потім прийде свіжа ідея.

– А ти?

– Покручусь ще трохи, потім, якщо що, піднімусь до тебе. Окей?

Такий варіант мене влаштовував. Валевський був правий, якщо й далі продовжувати вперто товктись головою об стіну, то можна нічого не дочекатись, ідея сама на голову не впаде.

– Дякую, – звернулась я до нього.

– З тебе поцілунок, – підморгнув мені Ян.

Я закотила очі, але не образилась і навіть не стала обурюватись. Правда, і не поцілувала, просто пройшла повз Валевського. Він не став мене затримувати, очевидно, маючи намір отримати свою нагороду потім, коли ми вже будемо нагорі. Все-таки, при всіх недоліках роботи з Яном, він вмів тримати себе в руках та не розповсюджувати особисте на робочі питання.

Мені завжди подобався цей його спокійний діловий підхід. В лабораторії нема місця для з’ясування стосунків, тож добре, що ми обидва – не з тих, хто кидатиметься один в одного колбами, намагаючись вибити зізнання.

На відміну від лабораторії, в самому будинку було тепло. Я піднялась нагору, скинула білий халат, слідом і діловий одяг та, намагаючись хоч якось відтворити домашню атмосферу, переодягнулась в прості м’які бавовняні штани та футболку. Збиралась запхати телефон до шухляди знов, аби руки не тягнулись до нього кожні три секунди…

Аж раптом він загудів просто у мене на долоні. На екрані спалахнуло повідомлення.

«Я розумію, що ти боїшся відповідати. Це нормально. Але якщо тобі все-таки знадобиться допомога, то пам’ятай, що я – твій кращий друг».

Мобільний вилетів з моїх рук та впав на підлогу. Я здригнулась, тоді миттю підібрала його назад.

«Мені здається, – гуділо вже наступне повідомлення, – що ти зараз дуже нервова. Розкажи, що трапилось?»

– Дідько, – вилаялась я. – Та хто ти такий?

«Я твій кращий друг, ти ж знаєш».

Збіг? Чи невідома людина, ким би вона не була, справді чує, що я говорю? Та ну, дурниці. Це будинок спецслужб. Не могли тут всередині розташувати камери чи щось такого типу.

Можливо, стежать зовні?.. Та ну. Не сидить же людина на дереві і не зазирає у вікно. Хоча дерев тут повно, і, якщо постаратися…

Я струснула головою. Інших повідомлень не було. Спробувала знов заспокоїти себе думкою, що це Арсен чи Ірма, але подумала, що вони б представились.

Дарма я не погодилась на Вельченкову пропозицію забратись звідси. А що, як це він? Або Таня? Вона дівчина досить ексцентрична…

Треба обережно розпитати Яна, може, йому теж щось таке приходить. Тільки не згадувати конкретно про повідомлення, бо так я лишусь взагалі без мобільного, а зовсім без зв’язку страшно.

Натхненна цією думкою, я ще раз уважно подивилась на вікно, а тоді вискочила зі спальні і побігла на перший поверх.