Розділ шостий

Коли я прокинулась, то виявила, що лежу у вітальні на дивані, вкрита пледом. За вікном був вечір, і багряне проміння сонця проникало крізь вікна у приміщення та розфарбовувало сірі стіни теплими барвами. Повітря ж було сповнене приємним ароматом трав’яного чаю. Ромашка, м’ята… Я втягнула носом запах і, не стримавшись, усміхнулась.

– Ну що, спляча красуне, відійшла трохи? – Ян опустився в крісло поруч зі мною і поставив на невеликий столик чашку з ароматним напоєм. – Я застав тебе в лабораторії, ти там спала біля вимкненого ноутбуку.

– О, – я відчула, що починаю червоніти. – Вибач. Це вийшло… Абсолютно випадково, я геть не збиралась…

– Все в порядку, – він усміхнувся. – Тобі нема за що виправдовуватись. Хочеш чаю? Я пам’ятаю, ти такий любила.

Я кивнула, сіла, загорнулась в плед, взяла чашку до рук та навіть зробила перший малий ковток. Чай був ідеальної температури; не гарячий, так, що його можна спокійно пити, він при тому і не охолонув настільки, аби стати неприємним на смак.

– А там на вулиці як? – спитала я раптом. – Тепло?

– Хочеш вийти?

– Подихати б свіжим повітрям, так…

– Тепло. Цього року чудова весна, – кивнув Ян. – Сподіваюсь, літо буде не гіршим за травень.

Я хотіла встати, але він не дав мені цього зробити. Валевський піднявся швидше, аніж я встигла зорієнтуватись, і обережно підхопив мене на руки. Я скрикнула, але пручатись не стала, тільки однією рукою обняла його за шию, аби втриматись, а іншою міцно вчепилась в чашку з чаєм, щоб нічого не розлити. Ян же поводився так, ніби це абсолютно нормальна, очікувана поведінка, а не щось поза межами дозволеного.

Він ніс мене зовсім легко, ніби я нічого не важила, і наша близькість в цей момент ніби перейшла на новий рівень попри всі обмеження, що я так старанно виставляла між нами кілька років.

Якимось чудом відчинивши двері і при цьому не опустивши мене на підлогу, Ян доніс мене аж до лавки, що стояла на ганку, та посадив там. Сам вмостився поруч, і мені не лишалось нічого іншого, крім як змиритись з його присутністю.

Погода справді була чудовою. За височенним парканом майорів ліс, і зелень ніби була з багряним від сонця кантом. Хмари розфарбувались у червоно-рожево-фіолетові відтінки, що змішувались, збирались у фантастичні картини. Дув легкий вітерець, дихалось легко, на повні груди, і я спіймала себе на тому, що посміхаюсь так щиро і широко, як ніколи за роки з моменту нашого з Яном розставання.

– Тут гарно, – промовила я. – Нам же можна тут сидіти, правда?

– Ясна річ, так, – кивнув він. – Головне не покидати територію. Та це й не так просто, там кодові замки.

– Будь-які кодові замки можна відкрити, – всміхнулась я. – Хотіла б я просто погуляти лісом… Ну, звісно, не ціною в кілька років позбавлення свободи, тож після того, як закінчиться контракт! Напевне, там чудово. Обожнюю ліс…

– Особливо навесні. Я пам’ятаю.

Ми з Яном часто гуляли. Вдома, в Харкові… Звісно, в ліс там не дуже сходиш, бо купа всього замінованого, а ось в парк виходили.

– Тут ліс безпечніший, – продовжив Валевський, – тож, думаю, ми могли б потім якось погуляти, не боячись нарватись ні на що.

– Звучить звабливо, – кивнула я.

– Отже, ти б погодилась?

– На що?

– Піти зі мною на прогулянку?

Як розмова про ліс вмудрилась так швидко перескочити на щось особисте, я не знала, але від цього неприємно занило в грудях. Я відвернулась, намагаючись уникнути необхідності відповідати, та Ян був настільки підступно близько, що втекти від діалогу здавалось неможливим. Він, мов би діючи спеціально, погладив мене по руці, піднявся кінчиками пальців по шкірі, огладжуючи її, тоді підсунувся майже впритул… Прошепотів:

– Могли б взяти з собою пледи, пройти стежками, а потім лежати просто десь на галявинці. Пам’ятаєш, як ми мріяли? Довкола жодної душі, тільки ти і я, і ніхто б нам не заважав…

– Боюсь, нас двох уже більш ніж достатньо, аби заважати одне одному, – озвалась впівголоса я. – І не впевнена, що у нас є шанси це змінити, Яне.

Він гмикнув.

– Так, це буде важко. Алісо… Гаразд, ти не хочеш відповідати про ліс, а можеш відповісти на інакше моє запитання?

– Дивлячись на яке, – знизала плечима я. – Але гаразд. Питай.

Все одно він не залишить мене в спокої, доки не отримає того, що хоче. Ян був впертим, дуже, це я знала. Відчула на собі.

– Скажи, після того, як ти втекла, у тебе були з кимось стосунки? Ти в когось закохувалась? Чи хоча б намагалась? Знаю, я вже питав про це, але... Скажи ще раз. Тільки тепер про почуття. 

Я стиснула зуби так міцно, що аж болем прострелило щелепу. Руки затремтіли, і мені довелось обхопити чашку двома руками, аби чай не пролився просто на коліна. В пошуках спокою я навіть зробила кілька швидких ковтків, але присмак м’яти і ромашки не допоміг мені подолати страх, що буквально рвав мене на шматки.

– А ти вважаєш, що я мала тобі ці роки бути вірною, Яне, так? Сидіти біля вікна і чекати, що ти з’явишся, мій батько воскресне, а я… Що все знов стане як раніше? – з болем витиснула з себе я.