Розділ п'ятий

Я не могла навіть сказати, що це були три найскладніших дні в моєму житті. Ні. Свої найскладніші дні я пережила раніше, кілька років тому, коли після останнього побачення з Яном лежала в лікарні, дивилась в стелю та поступово звикалась з думкою, що вже нічого не буде як раніше. Тоді я втратила все. Мені не хотілось повертатись додому, дивитись в обличчя знайомим.

Мама говорила, треба далі жити, а жити у мене виходило тільки там, де я не бачила нікого з них. Де Ян не міг мене знайти.

Тож… Ці три дні здавались мені гірким відлунням колишнього щастя. Я знову проводила їх з Яном, займалась улюбленою роботою і могла планувати майбутнє, тільки кожен з цих пунктів видавався якимось зовсім неправильним. Зрештою, все те, що у мене було, нагадувало фантом, картковий будиночок, який ось-ось впаде, достатньо лише зачепити одну з карт.

Зате я була натхненна і розуміла, що роблю. Ми стирчали в лабораторії майже цілодобово, забуваючи про їжу та сон. Харчувались тим, що можна було приготувати максимально швидко, спати лягали на кілька годин, не більше. Я давно не відчувала такого творчого пориву, запал гасив навіть втому і навіть адекватне сприйняття реальності.

Реакцію ми все-таки стабілізували.

Спостерігаючи за діями Яна уже збоку – він проводив контрольний тест, – я нарешті відчула голод. Усміхнулась ледь помітно і промовила:

– Здається, в мене в контракті є щось про «погодувати навіженого ученого», але я трохи про це забула.

– Мій колишній помічник мав дві освіти, і це не заважало йому лишатись придатним тільки для приготування їжі, – Ян крапнув наш стабілізатор у фіксованій дозі, тоді додав до ємності решту компонентів, закрив чашу пристрою і запустив процес обробки. – Така робота, як з тобою, мені подобається набагато більше. Здається, вибухати воно не планує?

– Ніби ні, – погодилась я.

Треба було вичекати ще кілька хвилин, поки один з діодів не мигне зеленим – ознака того, що пристрій переходить до наступного режиму роботи. Ян про всяк випадок відійшов трохи далі, встав поруч зі мною, і мені здалось, що він ось-ось візьме мене за руку, торкнеться, ніби не спеціально…

Миттю підскочив пульс. Я шумно видихнула повітря і поспішила схрестити руки на грудях, будуючи довкола себе таку собі захисну стіну. Спокійніше від цього зовсім не стало, я все ще надто сильно відчувала його присутність.

Мовчанка затягувалась. Діод нарешті спалахнув потрібним кольором, але полегшення я не відчула; моє хвилювання, здається, уже ніяк не було пов’язано з роботою.

Ці дні ми з Яном не сварилися, але й не згадували про особисте. Тримались на відстані один від одного. Мені здавалось, що чоловік спеціально давав час звикнути, аби потім… Що? Спробувати підступитись до мене знову? Відновити почуття?

Я не знала, чи це можливо.

– Піду щось приготую, – нарешті витиснула я з себе хоч якісь слова, – а ти поки тут закінчуй. А то справді… Не виконую свої обов’язки.

– Якщо тест пройде успішно, нам треба зв’язатись з начальством. Я кину запит на відеоконференцію.

– Добре.

Це звучало мов стандартне ділове спілкування, та у мене аж зуби зводило від того, наскільки ж це штучно. Здавалось, повітря між нами наповнювалось іскрами, і я не знала, що це: відштовхує мене від Яна чи тягне до нього.

На кухні все буквально валилося з рук. Я ледь не порізала собі долоню, а встигла вчасно відвести ніж вбік. Салат взагалі нарубала нерівними шматками, так що їсти його, напевне, буде неможливо. Полила олією, посолила більше ніж потрібно…

– Закохалась, – нервово розсміялась я.

– В кого?

Я швидко озирнулась. Ян стояв в дверному отворі, впирався плечем об одвірок та дивився на мене так спокійно, що аж мороз по шкірі пішов. Я ковтнула слину, намагаючись подолати жахливу сухість в горлі, та пояснила каркаючим, хрипким голосом:

– Пересолила салат, знаєш, кажуть, закохалась. Приказка є така. А насправді ні. Сідай їсти.

Здається, я навіть не поставила, а кинула тарілки на стіл. Зиркнула на Яна, коли він сів навпроти, і не промовила жодного слова, тільки сама мовчки почала їсти, попри те, що горло буквально перетиснуло спазмами.

– Тобі погано? – він простягнув руку та накрив мою долоню. – Алісо?

– Пусти.

– Я лише питаю, чи все з тобою в порядку.

– Зі мною уже кілька років не все в порядку.

– І зі мною теж.

– Перестань, – попросила я. – Ти не можеш сподіватись, ніби ми відновимо все так, як було. Ти не можеш продовжувати на мене тиснути, Яне. Я більше не погоджусь на стосунки. Ніколи. Навіть… Не заїкайся про це, будь ласка. Якщо ти не хочеш зробити мені надзвичайно боляче, то краще просто… Просто мовчи.

– Те, що я розповів тобі про батька – правда.

Я підняла на Яна погляд. Напевне, давно ми не дивились один одному в очі, принаймні, так довго. Це було навіть не боляче, дарма, що я очікувала іншого.

– Справа не лише в тому, що трапилось з моїм батьком, – прошепотіла я. – Тобто, я вірю, що ти розповів правду, що в тебе не було іншого виходу. Можливо, це навіть… Було правильно. Але після того, як його арештували, трапилось те, що завжди буде між нами стіною. Не питай, що саме. Я не розповім. Але нічого вже не повернути, Яне, – я відвернулась. – Нічого і ніколи.