Розділ четвертий

Будильник задзвенів о сьомій. Я відкрила очі, за звичкою провела долонею по ліжку, намагаючись знайти свій мобільний телефон, та пальці наштовхнулись лише на холодне дерево узголів’я. Ясна річ, ніякого смартфону тут бути не може. Я в ізоляції.

Хотілось накритись ковдрою з головою, заснути, а прокинутись уже в наступному житті. Але це було неможливо, тож я зусиллям волі змусила себе вибратись з ліжка. Здригнулась, коли ноги торкнулись крижаної підлоги, і судомно втягнула носом повітря, сподіваючись, що спазм дихальних шляхів мине.

Легше не стало, ані поки я приводила себе до ладу, вмивалась та чистила зуби, ані поки перевдягалась. Єдине, що втішало – Ян все ще спав. Коли ми з ним жили разом, я теж завжди прокидалась першою. Рання пташка. А потім в ті рідкі вечори, які ми проводили вдвох, не зайняті роботою, часто дрімала у нього в обіймах, засинала просто під звуки фільму. Ян підхоплював мене на руки, переносив до ліжка, а потім цілував, сонну. Далі…

Я струснула головою. Те, що було далі, краще не згадувати. Достатньо того, що насправді я нічого не забула, і це лише ілюзія, що ті кілька років вдалечині від Яна змогли згладити гостроту відчуттів. Варто надавити трішечки сильніше, і колишній біль повернеться, захопить всю мою свідомість. А я так цього не хочу, я… Не готова.

Вчора ми майже не їли, тож я спустилась донизу, на кухню, і взялась готувати сніданок. Запас їжі тут справді був колосальний, вистачить надовго. Звісно, нема нічого свіжого, але заморожені овочі теж нічого, підуть.

Варіант сніданку я обрала, не задумуючись. Запхала у духовку кашу, взялась підсмажувати курятину… Поставила кип’ятитись чайник. Потягнулась за чашкою до однієї з шаф – і скрикнула, відчувши, що чужі руки лягають мені на талію.

Ян стояв просто за спиною, обіймав мене – ніжно, обережно, але в той же час ніби вимогливо. Я важко задихала, намагаючись взяти гору над своїми почуттями. Марно. Він нахилився, опустив підборіддя мені на плече – для цього йому довелось згорбитись і трошки відступити, бо ж чоловік був значно за мене вищим, – та прошепотів:

– Пахне смачно.

– Це просто гречка, – прохрипіла я.

– Так. Просто гречка. Ти все ще так її любиш?.. – він витримав коротку паузу, та я не вставила жодного слова, не даючи втягнути мене в діалог. – Знаєш, скільки я не намагався і кого не просив, ні в кого не виходить так, як у тебе. Більше в виконанні жодної людини навіть в рот гречку взяти не можу.

Губи мимоволі здригнулись, намагаючись витягнутись у усмішці. Це був приємний спогад… Якого я воліла б уникнути. Коли Ян вперше почув, що на сніданок я обираю гречану кашу, дивився на мене, мов на божевільну, а потім уточнив: невже мені подобається себе мучити?

Він кривився від запаху, на їжу в моїй тарілці дивився, мов вона насправді була непридатна для вживання.

Потім якось спробував – і неохоче визнав, що я роблю це справді смачно. О, я мала достатню владу над Яном Валевським, щоб змусити його їсти ненависну гречку щодня…

А він мав досить впливу, аби посадити мого батька.

– Наступний місяць матимеш змогу їсти цю гречку стільки, що більше навіть дивитись на неї не захочеш, – озвалась я, натякаючи на те, що моє вимушене ув’язнення наодинці з Яном не триватиме надто довго, воно обмежене у часі.

Йому доведеться звикнути до того, що я не залишусь.

Я б хотіла сказати, що не спала всю ніч, думала про батьків злочин, але насправді провалилась в чорноту сну, зумівши відмести геть всі ненависні роздуми геть. Зрештою… Мені вистачило ночей, коли я очей не зімкнула.

Крім того, навіть якщо все те правда, навіть якщо Ян вчинив за законом і не мав іншого виходу, принаймні хоч трошечки прийнятнішого, існувала ще одна перешкода, і от її вже ніколи не подолати ні мені, ні Валевському.

Перешкода, про яку навіть подумки згадувати страшно.

– Ти ще передумаєш, – він різко випрямився, але так і лишився стояти у мене за спиною. Долоні Яна мов спеціально обводили силует мого тіла; здавалось, він водночас насолоджувався цими доторками і намагався означити, що нікуди мене не відпустить.

Мов в клітку заковував.

– Не передумаю, – байдуже озвалась я.

– Ти бачила вчора, що…

– Бачила. Не нагадуй, – обірвала я його.

– Не віриш?

– Не знаю. Може й вірю, – я смикнула плечем. – Це не має значення, Яне, я… Пусти, будь ласка, мені треба витягнути кашу з духовки.

Він прибрав руки, навіть відійшов трохи далі, аби не заважати. Дочекався, поки я поставлю гаряче на поверхню, а тоді промовив:

– Алісо, ти була з кимось?

– Що? – я здивовано повернулась до нього. – Це ти про що питаєш?

– Ти зустрічалась з кимось за ці роки?

Першим поривом було схопити кашу та просто висипати йому на голову. Я стрималась, тільки відвернулась і стиснула руки в кулаки.

– Це не ваша справа, Яне. У нас з вами робочі стосунки, і я не маю наміру…

– Я намагався, – озвався він. – Але це все фальш. Алісо, я без тебе дихати не можу. Ти мене немов приворожила.