Розділ третій

Машина, м’яко шурхочучи колесами, нарешті виїхала до будинку. Остання ділянка дороги ледь-ледь проглядалась між деревами. Здавалось, зелений мур довкола – додаткова лінія захисту. Мені до останнього здавалось, що ми зараз звернемо кудись до великого міста або принаймні зупинимось в селі, яке минали. Здається, на останньому повороті водій взагалі направив машину всліпу, а перед цим – проігнорував знак, що дороги далі немає.

Від думок про рівень ізоляції йшов мороз по шкірі. Швидко сюди не дістатись, навіть якщо працівники Вельченка чергуватимуть у найближчому селі. Мені лишається сподіватись, що Ян не злетить з котушок.

– А якщо комусь стане погано? – спитала я, вдивляючись у вікна особняка. – Сюди ж навіть швидка не доїде.

Водій вийшов з машини разом з нами та допомагав вийняти валізи з автомобіля. Підхопив наші речі і тоді, перехопивши мій здивований, та ні, радше навіть шокований погляд, зазначив:

– Не переживайте, є точка, з якої ми можемо дістатись швидко. Пан Валевський вже працював тут один і навіть користувався терміновим викликом.

Я перевела погляд на Яна.

– Це правда?

– Так. Не переживай. Хвилин сім – і будуть на місці. Не швидка, але як раптом що – допоможуть.

Власне, я не так боялась за власне здоров’я, як за перебування наодинці з Валевським. Та зараз лише сухо кивнула, показуючи, що приймаю таку аргументацію і відносно спокійна. Ян всміхнувся, водій же, зберігаючи такий самий кам’яний вираз обличчя, як і досі, рушив до дверей. Мені не лишалось нічого, окрім як крокувати слідом за ним.

Будинок здавався невеликим, двоповерховим, та з не надто значною площею. Мав два виходи, обидва – з електронним кодом. Не надто велику, але доглянуту територію довкола будинку оточував високий паркан – з-за нього я навіть визирнути не могла. На критому ганку розташували навіть лавку з м’яким сидінням, і я зиркнула на неї з подивом.

– Зараз погода паршива, але згодом потеплішає, зможемо бути на вулиці, – пояснив Ян.

– Я думала, доведеться провести місяць в чотирьох стінах.

Він осміхнувся.

– Я ж не звір.

У відповідь я заперечно хитнула головою. Викликала цим важке Янове зітхання, мов він ніяк не міг зрозуміти, чого ж я так впираюсь, хапаюсь за колишню образу.

Мені було чого.

Водій лишив всі наші речі просто в коридорі. Здається, інструкцій просуватись вглиб приміщення він не отримав жодних. Чоловік нагадав про умови контракту, продемонстрував, де біля входу знаходиться тривожна кнопка, попрощався та пішов. Я чула, як грюкнули двері. Усі інші звуки – тихий дзвін воріт, що замкнулися, шурхіт коліс по ґрунтовій дорозі, загубленій посеред лісу, – я могла тільки припускати, але не почути, бо звукоізоляція працювала на відмінно.

Ми з Яном лишились вдвох.

– Ходімо, – промовив він, беручи мої речі, – покажу тобі, де ти житимеш.

– Я дуже сподіватимусь, що тут є окремі спальні.

– Я волів би, щоб не було, – осміхнувся Валевський, – але за проектування відповідав не я особисто. Вельченко.

– Ага. Начальник спецслужби, якого ти обманув, аби затягнути мене в цю сітку. До речі, дім під відеонаглядом? В яку камеру мені сказати, що ти – сволота, яка не здатна навіть роботу свою нормально виконати, аби нікого не підставити?

– Яка ти сувора, – здається, Яна це щиро веселило. – Алісо…

– У мене є на те свої причини.

– Я розумію, у нас з тобою не заладилось, – кивнув він. – Але я обіцяю поводитись пристойно увесь цей час. Ходімо.

Іншого вибору, крім як слухняно рушити за ним, у мене просто не лишалось. Повільно крокуючи будинком, я намагалась звертати увагу на деталі.

Зовні все виглядало, мов звичайнісінький дім, просто в глушині. Ми проминули кухню, перетнули вітальню, піднялись сходами на другий поверх. Тут виявилось дві спальні, абсолютно однакові, з широким двоспальним ліжком, порожньою шафою, тумбочками. Жодного натяку на роботу. У мене взагалі виникло враження, що ми опинились в такому собі готелі.

– А тут є якась аптечка? – занепокоїлась я. – Елементарні засоби гігієни? Зрештою, я… жінка. Ну, сам розумієш, в ту валізу не могло влізти все.

– Не переживай, є, – пообіцяв мені Ян. – З запасом. Про це вже подбали. Є також запас їжі місяці на два…

– Чому на два?

– Про всяк випадок. Раптом ми з тобою будемо дуже голодні? Вакуум, заморозка, все як має бути. Алісо…

Він поклав мої валізи біля ліжка, повернувся до мене, підступив впритул. Я позадкувала, але шляху для відступу не було, тож дуже скоро я просто втиснулась в стіну. Ян зависнув наді мною. Однією рукою він немов зобразив у повітрі обриси мого тіла, тремтячими пальцями пробігся по моїй талії. Тоді прошепотів:

– Мені без тебе було так погано. Я ледь з глузду не з’їхав… Алісо, давай забудемо все? Забудемо і почнемо все спочатку.

Серце стугоніло в грудях, мов навіжене. Мені здавалось, кілька секунд – і воно просто прорве грудну клітку та вискочить назовні, скривавлене та пошрамоване чужими зрадами. Тіло зрадницьки відгукувалось на легкі, майже невідчутні доторки Яна тремтінням, приємним передчуттям поцілунку. Внизу живота повільно закручувався тугий вузол.