Розділ другий

Київ зустрів мене весняною прохолодою. Погода змінювалась декілька разів на день, і яскраве сонце уже встигло заховатись за хмарами, тож на вулиці стало зовсім похмуро. До станції метро я майже бігла, правда, не тому, що змерзла. Мене не покидало відчуття, що мене переслідує чужий важкий погляд, та скільки б я не озиралась, так і не побачила нікого. Чи справді зараз за мною десь крокував Ян, чи мерещилось через стрес? Відповісти на це питання не міг ніхто.

В метро стало спокійніше. Людей зараз було багато, а в натовпі я почувалась захищеною. Крім того, я не сумнівалась: в метро Ян точно не спускатиметься, нема йому що тут робити.

Дорога промайнула за одну секунду. Здавалось, я тільки моргнути встигла, а перед очима уже потрібна станція, і металевий голос диктора повідомляє її назву. Забарилася, ледь змогла вискочити, здавалось, ще мить – і залізні двері схоплять мене за одяг і потягнуть далі за потягом.

До Ірминого будинку я дісталась майже бігцем, не могла позбутись відчуття, що за мною знов стежать, хоча Янові і не було сенсу чим займатись. Нащо? Він отримає мене у своє повне володіння уже сьогодні ввечері, втікати нікуди.

Але хай навіть не сподівається. Я йому не дістанусь. Ніколи. Що б він не робив, як би не намагався мене вмовити, між нами нічого не буде.

Бо я його ненавиджу.

…І все ще кохаю. Ця думка вибухнула у свідомості, миттю озиваючись сильним головним болем. Я замружилась, намагаючись подолати його, з усіх сил відганяючи подалі шалений дискомфорт, і важко задихала.

Божевілля якесь. Так можна і не дожити до кінця контракту, бо серце вже зараз стане у грудях.

Ні. Ян Валевський більше нічого в мене не відбере. Я витримаю цей місяць, а потім отримаю гроші і поїду світ за очі. Вельченко обіцяв, що можна буде отримати іноземне стажування, навчатись за кордоном. Я стану щасливою десь далеко звідси і згадуватиму про Яна, мов про страшний сон. Збудую кар’єру, оселюсь десь у мальовничому європейському містечку…

Мрії виглядали так, ніби були наспіх склеєні з пластику, надруковані на 3D-принтері. В роті стало кисло, мов я щойно спробувала щось з’їсти і виявила, що вийшов термін придатності. Що ж, може й так. Мої почуття вже давно протерміновані, і пора б від них позбутись.

Я проігнорувала ліфт і на потрібний мені поверх піднялась пішки, оточена цими нескінченними думками про власне майбутнє. Видихнула, завмираючи на сходовому майданчику, і нарешті ткнула пальцем в кнопку дзвінка. Спробувала в голові прокрутити список всього, що мені треба забрати, аби місяць прожити наодинці з Яном.

На жаль, те, що мені справді потрібно, просто так не отримаєш.

…Двері відчинила не Ірма, а її чоловік, Арсен. Чесно кажучи, Птаха мене трохи лякав, і його пронизливо-сині очі завжди мов лазером пропалювали. Він не сказав мені жодного поганого слова, але позбутись відчуття, що я під прицілом, так і не вийшло за увесь час.

– Привіт, – Птаха посміхнувся мені. – Ірма казала, ти повернешся зі співбесіди. Проходь.

Він посторонився, і я повільно зайшла до квартири, все ще марно борячись з хвилюванням. Арсен же байдуже, ніби не помічаючи мою реакцію, поцікавився:

– Як все пройшло? Ти якась засмучена.

– Все в порядку, – озвалась я. – Просто трохи здивована умовами контракту. Але я підписала. Ось, речі хочу зібрати.

– Точно? – Арсен зробив півкроку мені назустріч, вдивився в обличчя і роздратовано хитнув головою. – Алісо, якщо щось трапилось, то, можливо, ми з Ірмою зможемо допомогти?

Можливо, подрузі я б розповіла все-таки свою історію. Розказала би, як кілька років тому втекла від Яна, як збиралась вийти за нього заміж. Та говорити про це з чоловіком, будь-яким – вище моїх сил! Я аж закашлялась, уявивши собі таку перспективу.

– Ні-ні, все добре, – випалила я. – Арсене, можеш принести мені води? Я поки зберусь.

Він більше не наполягав. Хай би яким страшним не видавався мені Птаха, він вмів аналізувати ситуацію і не напирати, коли це зайве. Тонкий психолог… Може, це мене й лякало більше за інше.

На щастя, збиратись мені було недовго. Я ж так і приїхала зі своїми сумками, ясна річ, нічого не складала в чужі шафи. Вода допомогла трохи прийти до тями, і за півгодини я була майже адекватна.

В цей час якраз повернувся зі школи Мирослав, Ірмин син. Він зазирнув до мене і своїм звично дорослим, аж надто, як для учня початкової школи, тоном спитав:

– Алісо, ти вже їдеш? Надовго? Сподіваюсь, ми можемо з тобою ще побачитись і підтримуватимемо зв’язок.

– Ой, моє ти золото, – видихнула я, повертаючись до хлопця. – Мирославе, звісно, ми підтримуватимемо зв’язок. Але, – я підійшла до хлопчика, – боюсь, найближчий місяць мені нікому не можна буде писати та телефонувати.

– Я все розумію, – він міцно обійняв мене, притиснувся, і я погладила Мирослава по голові. – Ти тепер працюватимеш там, де й мама з татом, вищий рівень секретності. Мама мені пояснювала.

– Так, – всміхнулась я. – Але зовсім скоро ми з тобою знову зможемо бачитись, зідзвонюватись, переписуватись.

– Я все одно сумуватиму.

– Я теж, – щиро озвалась я.