Розділ перший

– Ці умови неприйнятні, – прошепотіла я. – Я не можу на таке погодитись.

Контракт в руках тремтів. Хотілось кинути папери на стіл і втекти геть, не розбираючи дороги. Я лише зусиллям волі змусила себе лишатись на місці. Мені дуже потрібна ця робота.

Втікаючи кілька років тому від свого нареченого, я вірила, що впораюсь з усім сама. Аби тільки мати свободу. Та я, здається, переоцінила свої сили. Мікробіологу складно знайти роботу, особливо якщо нема ні зв’язків, ні закінченої аспірантури, ні досвіду.

Останньою краплею стало те, що мене вчора вигнали з квартири. Ось так, просто. Я повернулась з магазину і побачила свої речі на порозі.

Мене вигнали без причин, пояснень і компенсації. Плювати, що тиждень тому я віддала за оренду останні свої гроші. Заплатила на два місяці вперед…

Після цього я здалась. Попросила про допомогу свою єдину подругу, і вона привела мене до свого начальника. А той, почувши, хто я за освітою, миттю запропонував роботу. За спеціальністю!

От тільки умови контракту, що лежав переді мною, вражали. Я перечитала документ ще раз, моргнула, сподіваючись, що щось зміниться, але ні.

Місяць наодинці з начальником у відрізаній від сторонніх людей лабораторії.

Самий час відмовитись.

– Пані Алісо, то що ви скажете?

– Це… – я затнулась. – Це все ще неприйнятно. Ви розумієте, що ви мені пропонуєте? Місяць невідомо де. Невідомо з ким…

– І жодної інформації до того моменту, як ви це підпишете, – кивнув мій співрозмовник. – Бо це все – під грифом секретно.

Я зітхнула. Все, що я знала про чоловіка, з яким розмовляла – це те, що він якось пов’язаний зі спецслужбами. Крім того, пан Вельченко мене лякав. Під його важким поглядом мені хотілось втиснутись в стілець, а тоді спробувати якось непомітно відсунутись подалі. От тільки втікати було нікуди, а прокляті букви на папері ніяк не хотіли змінювати свій порядок та мутувати в більш прийнятний договір.

– Алісо, вашу безпеку я гарантую, – промовив Вельченко. – Як і те, що ви займатимесь законною справою. Дуже корисною для нашої держави. Місяць розробки з можливістю продовження – і після цього матимете шикарне резюме і… Скажімо, можливість стажуватись за кордоном. В США або Великобританії, щоб ви не думали, що я відправлю вас в якусь небажану країну.

Звучало привабливо. Всього місяць роботи, і я отримаю гроші, покращу свою репутацію у професійних колах, зрештою, зможу виїхати з країни.

– Але чому така секретність? – обережно спитала я.

– Бо, як я вже сказав, це стосується державних питань. Власне, ми взагалі не планували залучати нікого стороннього, але ваш попередник більше не може виконувати свою роботу за сімейними обставинами.

– Це якось пов’язано з…

– Ні, – заперечно хитнув головою Вельченко. – У нього хвора матір. Він не може лишити її на такий період.

– Місяця мало для серйозних досліджень.

– Це остання фаза. Ваш майбутній начальник просто потребує помічника. Йому потрібен професіонал, який розумітиме, що відбувається довкола, і при цьому зможе забезпечувати йому побут.

– Знаєте, комбінація кухарки, прибиральниці і мікробіолога – це досить дивна сукупність факторів, – зітхнула я.

– У особистих помічниць, – Вельченко всміхнувся, – зазвичай досить широкий спектр обов’язків… Не дивіться так на мене, мова не йде про жодні інтимні послуги. На цю посаду підійшов би і чоловік – якби він у нас був. Крім того, у вас нема родичів… Чоловіка, дітей. Отже, ви можете на місяць випасти з суспільного життя, і вас не розшукуватимуть. Менше питань до досліджень. Потім можете залишитись, можете – почати нове життя.

Це все звучало надзвичайно небезпечно. В голові стугоніла кров, я розуміла, що мушу просто зараз схопитись на ноги і втекти геть. Але за дверима мене чекав лише вир проблем.

– Я згодна.

У мене просто не було іншого виходу. Я мусила погодитись на цю роботу – якщо хочу нарешті розібратись з боргами та отримати шанс почати життя спочатку. Мені не треба буде більше нікуди тікати, терпіти приниження… Місяць невідомо з ким? Воно того варте.

Не дозволяючи собі передумати, я схопила запропоновану мені ручку і швидко поставила підпис на всіх документах. Шляху назад не було. Судячи з того, як всміхався мені Вельченко, він був більш ніж задоволений моїм рішенням.

– Отже, – промовив Вельченко, – Алісо, познайомся зі своїм начальником.

– Просто зараз? Добре… – власне, я очікувала, що мені доведеться їхати до лабораторії, а не він прийде сюди, але так навіть краще.

Тієї ж миті за спиною грюкнули двері.

Я озирнулась, чекаючи побачити якого-небудь навіженого вченого років шістдесяти... І ледь не впала зі стільця.

Мій безпосередній керівник був молодим, гарним... А головне, я його знала.

Це був Ян Валевський, мій справжній нічний жах. Винуватець всіх тих неприємностей, що я мала зараз.

Здається, Вельченко одразу ж відчув напруження між нами. Він важко зітхнув та піднявся зі свого місця. Я зрозуміла це тому, що почула тихий скрип його крісла. Сама ж не могла відвести оцей від Яна. Не було й мови про те, аби хоч швидкий погляд кинути на свого працедався.