У цій білій кімнаті сильно пахне чимось ненатуральним. Ніколи не любив це місце. Я лежу на столі геть безсилий. Чоловік в білому халаті щось говорить Марині. Чутно тільки якісь незрозумілі слова: "кліщ", "піроплазмоз", "кров", "токсини", "органи", "смерть"... Вона прикриває очі руками, з-під них знову капає вода. Чому люди так часто це роблять? Мені більше подобається, коли води нема.
У кутку сидить Рікі. Біля нього червоний м'ячик.
Марина бере до рук пристрій, який люди постійно носять із собою, важко говорить до нього. Повторяє всі оті незрозумілі слова, що казав чоловік у халаті. Потім підходить до мене і дуже ніжно гладить.
- Ти, головне, не хвилюйся. Все буде гаразд, ти просто заснеш...
Марина каже, що все буде добре, і я їй вірю, хоч не розумію решти слів. Вона продовжує мене гладити досить довго.
Раптово двері відчиняються і заходить Ігор! Так, це він! Він мене знайшов! Я знав, вірив і не втрачав надії ні на мить!
Я намагаюсь гавкати, але виходять тільки якісь скиглення і гарчання. Хвіст рухається з радості, але повільно. Встати чомусь не можу.
- Семі! О боже, мій любий Семі... Пробач, я тебе люблю!
Господар кидається до мене і починає обіймати. Як і в Марини, його очі мокрі. Я тулю до нього голову. Його дотики накращі в світі! А ці запах і голос... Я за ними так сумував. Не можу припини скиглити.
Але чому Ігор вибачається? То все моя провина. Я надто довго шукав наш м'ячик і не зумів вчасно повернутись. А потім не зміг знайти самого господаря...
Намагаюсь сказати: "Пробач, що не знайшов тебе! Я шукав, чесно-чесно! І щодня чекав тебе там, де ми розлучились!" Але знову виходить тільки скиглити.
Ми ще довго обіймаємось. До нас приєднується Марина. Чомусь я дедалі менше їхніх дотиків відчуваю.
Чоловік у халаті шось робить зі мною, на мить десь вкололо, а потім знову відчуття зменшились.
Я дивлюсь на Ігора і Марину. Вони обидвоє поряд. Сподіваюсь, вони не гніваються, що я їх загубив, що не знайшов. Сподіваюсь, вони пробачать.
- Ти найкращий, Семі... - шепоче Ігор.
Втомився я дуже страшно за останні дні і мені треба трішки поспати. Але, коли прокинусь, ми підемо разом гуляти до отих дерев, як колись, і я їх знову зроблю своїми. І Рікі захопимо. А зараз мої очі зачиняються і все пропадає в темряві...