Затемнення

  Ми з Рікі їли те, що нам дають люди. Небагато, та я все одно віддавав більше другу. Він росте. І відколи Ігор загубився, я мало їв. А після останнього снігу, як почало гріти сонце, взагалі не було апетиту і самопочуття мав погане. Важкувато стало ходити.

  Я розповів юному Рікі про господаря. У Рікі ніколи його не було. Я пообіцяв, що як знайдеться Ігор, він забере нас двох.

  Так як я був чистюлею, постійно за собою доглядав. І Рікі навчив. Ми вилизувались, а після дощу, коли утворювалось багато маленьких озерцят, ходили митись.

  Одного разу Рікі повідомив, що якийсь бруд причепився до мене. Він знаходився ззаду, недалеко від шиї. Я не міг туди дістати. Подумав, що після наступного дощу змию його.

  Але з дощем бруд не змився. А мені гіршало. Трохи пройдусь - і все, втома страшна. Я ледь знаходив сили на щоденні пошуки Ігоря. Ще й на додачу з туалетом почались проблеми: їжа не виходить і сеча якась багряна. Та я не міг його зрадити, мусив щоразу все обходити. Він обов'язково десь мене шукає.

  Сьогодні я лежу геть втомлений. Щось не так зі мною. Але я на місці, чекаю. Рікі хвилюється, каже, що я схуд. Та зважаючи, що я мало їм, воно й не дивно. Ще буде часу наїстись, коли знайду Ігоря.

- Семі...

  Що це? Я чую своє ім'я... Але ні, то не моє. Я зустрічав і інших Семів. Та і то не голос Ігоря, а якийсь жіночий...

- Се-е-мі-і!

  Це десь поряд. І щось таке знайоме...

- Се-мі! Ти тут? У мене для тебе щось є!

  Я впізнаю ці слова! І цей голос! Так завжди казала Марина перед тим, як дати щось смачне!

  Я гавкаю. На диво, голос видається тихим. Проте, Марина чує.

-  Ходи сюди, Семі!

  Уже біжу! Хапаю м'ячик. І Рікі слідом. Мені важко бігти, але треба рухатись на її голос. Вона мене знайшла. А, отже, і Ігоря знайшла і відведе мене до нього!

  Боже, який я їй радий. Треба всю її облизати.

  Вистрибую на вулицю... Ось вона. В одязі, в якому гуляла раніше зі мною.

  Тепер ми біжимо один до одного. Я стрибаю, вона простягує руки. Випускаю м'яча. Кілька секунд, і Марина мене обіймає. Я з радості кручусь-верчусь, облизую її обличчя. Воно все в воді. Але очі виглядають не так, як у Ігоря в останню нашу зустріч, а радісними. Ох, а як я скучив за її запахом!

  - Я його готова була вбити! - говорить мені щось Марина, дивлячись у очі. А я уважно слухаю. - А ту повію живцем поховати! Як вони посміли?!! Щойно я дізналась, одразу примчала сюди. Як Ігор міг бути такими сліпим?!

  Марина мене обіймає, притулившись. Я знову облизуюю її, махаючи хвостом. Втома кудись відступила.

- Я прийшла до вас додому, бо залишила там колись свій комод. Не мала куди його перенести до сьогодні. І що ти думаєш? Відкриває двері ота повія із своїм відприском на руках! Я спершу дивлюсь на неї, потім на дитину. І знову так само. В тій дитині нічого від Ігоря! Очі - карі, волосся - темне! А і він, і Іра русяві і світлоокі!

  Марина говорила емоційно. Тепер вода текла з її очей, які мені здавались злими.

- Я це проігнорувала, пояснила, чому прийшла. Вона впустила мене із вантажником. І що я чую?! Нічого! Ніхто не гавкає на чужого чоловіка! Тільки якась котяра сичить!

  Вона більше не може говорити. Губи піджимаються. Однією рукою вона прикриває обличчя. Я сую носа під її руку, намагаюся звеселити. Це трішки допомагає.

- Ігор сказав, що вона тебе хотіла всипити і він, такий собі лицар на білому коні, зберіг тобі життя, залишивши десь тут. Я на нього накричала, вдарила навіть. І тут та гарпія, поклавши дитину, мене штовхнула. Я все йому сказала про дитину, що то точно не його, хай очі відкриє! А тоді взяла перше, що потрапило під руку, якусь тарілку з їжею, і висипала її вміст на Іру. Приголомшений Ігор стояв, нічого не розуміючи, Іра кричала, а я помчала сюди.

  Вона мене знову обіймає і гладить. А потім дотикається до місця на спині, де висів бруд. Відтягує мене. Я знову відчуваю втому, хвіст більше не ходить.

  - Семі, тебе терміново треба повезти на огляд! - налякано мовить Марина і тягне мене до машини, підібравши іграшку. Рікі не відстає. Я ледь іду, хитаючись. Задні лапи не слухаються. На очі насувається якесь затемнення.