День

  І от новий день. Я все на місці і чекаю. М'ячик завжди поряд. Скільки часу минуло з тих пір? Не знаю. Але в той день було досить тепло, ще й листя не жовкло, а щойно я пережив свій сьомий сніг.

  Ігор загубився. Пішов кудись і не зміг знайти дорогу. Не треба було знімати з мене довгу прикрасу. Щодня я тиняюсь в околицях і нюхаю все, сподіваючись натрапити на його слід. Але вже багато днів марно. Це моя провина - надто довго шукав м'яча.

  Я не маю права відходити далеко. Що, як Ігор нарешті знайде дорогу і прийде сюди? Тоді ми разом зможемо відправитись додому. А якщо не знайдем шлях додому, то можна і тут пожити. Добрі люди, які щодня щось роблять в цій недобудові, щоразу мене кормлять. І мого нового друга Рікі. Він ще зовсім юний. Будемо жити утрьох. Тільки б з господарем нічого не трапилось...

Пам'ятаю нашу першу зустріч.

  Мене малого принесли в затиший будинок. Там було стільки всього цікавого! А найкраще, що там було, - це Ігор. Він вхопив мене до рук і цілий день так носив. Мені сподобалось.

  Члени його сім'ї, Татусь і Мамуня, сказали тоді щось, та я не зрозумів. Я взагалі мало що й тепер розумію з людської мови, але намагаюсь. Зате його ім'я я запам'ятав одразу. Їхні слова звучали так:

- Це твій новий друг, Ігоре. Сибірський Хаскі. Обери йому ім'я.

- Сем! Він буде Семом! - сказав господар, притиснувши мене до себе. Я лизнув його руку. - Гляньте, в нас одинакові блакитні очі! - пізніше він не один раз казав про схожість наших очей.

  І той страшний день пам'ятаю...

  Мамуня і Татусь не повернулись додому. Вони пішли і більше я їх не бачив. Напевне, загубились, як зараз Ігор. А може він пішов їх шукати?

  Ігор тоді пускав багато води з очей, іноді він навіть вив. А я постійно був поряд, злизував ту воду, дозволяв себе сильно обіймати та завивати собі біля вуха.

-  Ти найкращий, Семі... - шепотів він мені.

  Потім прийшли його родичі, яких звали Бабуся і Дідусь. Вони забрали нас в інший дім. Там Ігор повільно, але заспокоївся.

  Мені там подобалось. Ми багато грались. А як переставали, то я йшов гратись до курей Дідуся. Їм це подобалось! Я біг за ними, а вони від мене і щось казали на своїй незрозумілій мові: "кудах-кудах!". Певне, то означало: "не доженеш, не доженеш!"

  З часом ми повернулись в той затишний будинок. Ігор щоранку ходив у місце, що звалось Робота, а вечером ми гуляли і кидали м'ячик, як до зникнення Мамуні і Татуся. Все налагоджувалось.

  І її появу я пам'ятаю...

  У Ігора були подруги. Ми часто гуляли разом. Вони всі були до мене добрі, а я - до них. Найбільше я любив Марину. І не тому, що вона постійно щось смачне робила чи приносила і брала мене на додаткові прогулянки. Вона була дуже доброю до всіх.

  Ми з Мариною йшли біля моїх дерев і я почув мову птахів, але дуже тиху: "цвірінь... цвірінь..." Я пішов на звук. Там маленький птах, розміром з мій ніс. Показав Марині. Вона його забрала і доглядала, аж поки той не зумів полетіти.

  А трохи згодом Марина і Ігор накричали одне на одного і вона не приходила кілька днів. Я сумував. В один із днів Ігор повернувся з чужим запахом. Не Марини, і не інших його подруг, що були раніше. Мене це стривожило, та через добу Марина повернулась і все знову стало на свої місця.

  Ми разом в одному будинку пережили мою п'яту зиму. Ми всі вечеряли. В мене була неперевершена каша, зроблена Мариною. А потім прийшла вона... Із своїм товстезним животом. І принесла з собою той самий запах, який я відчував багато днів тому... Все пішло шкереберть.

  Я не все зрозумів, але звучало воно так:

-  Це твоя дитина, Ігоре. - сказала вона. А звали її Іра.

- Не може бути... - прошепотіла Марина, прикривши рота. Її обличчя зблідло.

  Марина пішла до кімнати Ігоря з водою в очах і дуже скоро вийшла звідти з чемоданом. Ігор її спиняв, та вона й слухати не хотіла. Я глянув на Іру. На її обличчі в ту мить була бридка посмішка. Я хотів її вкусити, але людей не можна кусати.

  Марина більше не поверталась, а замість неї з нами оселилась Іра. Почалось пекло. Вона ще й кота принесла, який воняв та сичав!

  А потім з'явилась ще одна "вона"...

  То був жахливий день. Ігор та Іра увійшли в дім радісні, а з ними щось, що кричало. Дуже сильно кричало. Мене до нього не підпускали.

  При першій нагоді, днів через два, я підійшов понюхати. Тоді я вже знав, що її звати Дана. Крики не стихали.

  І от, що мене здивувало... Вона пахла, як Іра, та як ще хтось чужий. Я не відчув у ній запаху Ігоря. Я загавкав, намагаючись його повідомити, що в домі чужинець. Але він мене злісно вдарив. Виявляється, біля Дани гавкати не можна.

  Ірі я не подобався. Вона мене часто копала без причини, казала слова "воняє", "брудний", "мікроби", "небезпечно". Хоча я завжди був чистюлею.

  Мене виставили з хати. Тільки на ніч чи в погану погоду запускали.

  А потім Дана навчилась ходити. То був жах! Вона все лізла до мене, я тікав. Іноді не мав куди, і вона сідлала мене, тягала за вуха, копала.

  Одного разу я хотів вкусити її за вухо чи підняти за ногу, щоб навчилась, що так не можна робити, але стримався. Та щоразу, як Іра бачила Дану біля мене, вона сильно мене била всім, що потрапляло під руку. Ігор цього не бачив.

  Одного дня була сварка. То з останніх днів, що я був з ними. Я знову зрозумів не все:

-  Не можу це терпіти! Присипи його! - кричала Іра. - Він лізе до Даночки!

- Я не вбиватиму Семі! Він був моїм другом багато років!

- Тоді викинь його з мого будинку! - рявкнула вона.

  Я не міг збагнути, чому наш з Ігорем будинок вона назвала своїм. Ще й її огидні дитина та кіт тут оселились.