Моє щастя не мало меж. Я не міг себе контролювати. Хаотично стрибав, вертівся, скиглив, гавкав, махав хвостом з самого світанку. В той день Ігор йшов зі мною на прогулянку! Нарешті!
Я не пам'ятав, коли ми гуляли останнього разу. Можливо, рік тому?
Як тільки Ігор показав мою улюблену прикрасу, я завив. А потім він ще й одягнув її на мою шию. Після - взяв іншу улюблену річ, довгу таку, яка нас сполучає на прогулянках. Ігор завжди тримається за неї міцно, ніби боїться загубитись. Але я щомиті готовий підстрибнути до нього й захистити, навіть без тієї цяцьки.
Він одягнув ото на мене і глянув у вічі. Його блакитні очі змокли. І були якісь сумні. Чому? Я не знав тоді і не знаю зараз. Можливо, передчував, що щось трапиться.
Щоб хоч якось звеселити господаря, я облизав йому усе обличчя. Це трішки допомогло. Він посміхнувся і погладив мене. Ніжно-ніжно. А потім сильно притулив до себе. Але я відчув, як з очей капнула вода.
- Ходімо, Семі... - прошепотів він.
Я застрибав. Звісно, прикраса не дозволяла далеко відстрибувати, але я й не хотів відходити від Ігоря. Нарешті ми будемо наодинці, без отих трьох набридливих. Так тоді мені здавалось.
Ми вийшли з будинку і пішли до автівки. Чому до автівки? Чому б не піти пішки, як у старі добрі часи? Зовсім поряд розташовувались чудові дерева, за якими я скучив. Напевне, багато інших собак їх собі примітили з тих пір, як мене там не було.
Але я був надто радісний, щоб сперечатись. Ігор відчинив мені дверцята і я застрибнув на м'яке сидіння. Він від'єднав оту довгу прикрасу і сів попереду. А потім автівка гучно заревіла і ми рушили.
Дорога мене втомила. Вона була досить довгою. Але я сидів тихенько, бо знав: це мій найкращий день за довгий час. Знайшов собі цікаве заняття дивитись у вікно. Я навіть впізнав кілька своїх дерев ще на початку нашої подорожі.
І от ми спинились. Ігор випустив мене з автівки. Я вистрибнув і оглянувся. Якесь незнайоме місце з недобудованими величезними домівками.
- Я люблю тебе, Семі. - сказав жалісливо господар, знову ніжно гладячи мене. І знову капнула вода. Я заскиглив, відчуваючи щось дивне.
Потім він підійшов до кінця автівки, відкрив там дивну дверку і вийняв звідти ще одну з моїх улюблених речей. Ні-ні! Це одна з наших улюблених іграшок! Коли ми нею бавимось, обидвом весело, Ігор сміється, бігає, і навіть стрибає зі мною. Просто інакше, по-людськи.
Він покрутив червоний м'яч в руках. Я почав гавкати, просити, щоб жбурнув. Мені здавалось, що хвіст мій відвалиться, з такою шаленої швидкістю він заколихався.
Господар чимдуж жбурнув м'яча. Він потрапив у одну з отих великих недобудованих домівок без вікон і дверей. Ще й десь високо. Я не знав, чи можна туди йти, але Ігор дозволив:
- Біжи, Семі, шукай м'яча!
Я глянув на нього. З очей лилось багато води. Як в той день, коли його батьки не повернулись додому.
Нічого, зараз я принесу м'ячик, ми почнемо бавитись і він звеселиться. Я обов'язково все виправлю!
І я побіг. Багато сходів і приміщень, але запах свідчив, що шлях вірний.
Знизу роздався рев автівки. Треба поспішати, певне, Ігор хоче змінити місце для гри. Можливо, ми підемо до тих дерев.
Коли я знайшов м'яча і спустився, Ігоря і його авто ніде не було...