Роза та Лілія

Вони сиділи за однією партою та дружили. Роза та Лілія.

Першим це помітив учитель географії та, посміхнувшись, сказав:

- О, у нас тут ціла клумба! Одні квіточки!

Щоправда, дивився він у цей час, переважно, на Розу. На неї всі дивилися із захопленням. Настільки вона була яскрава, красива, витончена, жвава і така, чи знаєте, дівчинка-дівчинка. Ліля завжди була трохи в тіні. У тіні Рози, так би мовити... Більш серйозна. Більш ґрунтовна. Непоказна.

Їх стали дражнити. Але це було не образливо. Квіти - так квіти. Чому б і ні?

Роза взагалі не вміла ображатись. Вміла вдавати, що образилася, вміла змахувати віями так, що у хлопчиків перекривало подих, вміла заливисто реготати, вміла бути в центрі уваги та до всього ставитись легко.

Лілія ображатись вміла, але робила це тільки в тих випадках, коли був більш-менш серйозний привід. Навчалася не засмучуватися через дрібниці, вміла проаналізувати ситуацію, вміла зробити висновки й, що вже казати, вчилася бути «квіточкою» поряд з Розою.

Вони були нерозлучні. Разом ходили до школи та зі школи, разом гуляли після уроків, разом шепотілися на перервах.

Навколо Рози завжди крутилися хлопчики, які намагалися привернути її увагу, і Лілі теж перепадало. Усім було добре. І Розі, яка не уявляла себе не в центрі уваги, і хлопчикам, які нібито «бігали за подружками», а не просто бігали за Розою, і Лілі, яка дивилася на повітряну гарну Розу і розуміла, як саме треба поводитися з хлопчиками.

І портфель її теж несли. Як і портфель Рози.

Перше зернятко сумніву впустила тітка Алла, мамина сестра.

Роза з Лілею зробили математику разом, сидячи у Лілі в кімнаті, і Роза побігла додому, щоб підготуватися до дискотеки. Нафарбуватися, причепуритися, надушитися маминими парфумами, погладити сукню. Справ було багато.

Тому вона швиденько списала завдання, вирішення яких Ліля намагалася їй пояснити, зазирнула на кухню до Ліліної мами та тітки Аллі, однією пропозицією (і як їй тільки це вдавалося?!) сказала якій вони мають гарний вигляд, поцікавилася здоров'ям та настроєм, повідомила, що у 19.00 починається наступна серія якогось там серіалу, і що її мама завжди його дивиться, струснула локонами, зробила невловний прекрасний рух чарівною головкою і втекла.

Ліля сиділа за письмовим столом і складала зошити.

- Слухай, що ти припускаєш? - голос тітки Алли з-за прочинених дверей кухні звучав щиро й схвильовано. Ліля дослухалася. Фраза була звернена до мами.

- Що таке? - Маму легко було налякати.

- У тебе що, очей нема? Їм треба терміново посваритись.

- Що?

- Ось тобі й що! Навіщо їм дружити? На тій аж шкіра горить, а наша - як моль безбарвна. Особливо на тлі цієї красуні.

- Розочка - дуже хороша дівчинка, - справедлива мама стала на захист того, на кого нападали. - Вони дуже дружать. Вона зовсім не шкідлива. І розумненька. Привітна дуже. І як людина… І як подруга…

- Та нехай вона буде будь-якою прекрасною, - не вгавала тітка Алла, - Навіщо Лільці така подружка? Ти що не бачиш, що вона на її тлі - просто ніяка. Може, вона й гарна дівчинка, але наша на її тлі завжди буде на другому місці. Завжди у тіні.

- Та гаразд тобі… Як можна так казати? Чи подруг по зовнішності вибирають? Є якісь спільні інтереси. Загальні заняття. Знаєш, які дівчатка є підлі, шкідливі та не вміють дружити…

У тітки Алли своїх дітей не було, але був великий досвід життя. Вона похитала головою. Вона знала, які бувають дівчатка. І не лише дівчатка.

- Як можна цього не бачити? Ти зрозумій, коли Ліля сама, вона навіть симпатична. Приємна дівчина. Але... У неї треба вдивитись. До неї треба придивитися… Як тобі ще сказати? А тут... Поки до нашої придивлятимуться, та вже віями один раз лясне і все…

- Ну, ти вже зовсім Лілю в якісь бліді поганки записала.

- Не треба перевертати. Ліля – золото, а не дівчинка. З усіх боків. Просто… Зрозумій… У них зараз такий вік, що… Ну, краще їм не показуватися разом. Ну програє Ліля ... Тобі ж про це чужа людина не скаже! Я просто цю Розу погано знаю, але… Перше враження… Ти ж сама бачиш, вона просто виблискує вся… А Ліля - прекрасна симпатична дівчинка - ніби згасає в її присутності.

- Та годі…

- Ось тобі й «годі»… Подивися… Я цю Розу бачила дві хвилини. Не більше. Вона за дві хвилини нас з тобою зачарувала, враження справила, красу свою показала, настрій запалила... Одним словом... Вони повинні просто посваритися. Розійтись. Нехай спілкуються, але не так, щоб скрізь разом.

- Не знаю я… - Мама відчувала якусь несправедливість у словах тітки Алли. І водночас... Була в них частка правди. І справді… Чужі про це не скажуть…

Ліля, чесно кажучи, толком і не зрозуміла, про що, власне, йшлося. Те, що в Розі «прокинулося» у дванадцять років, у Лілі й у п'ятнадцять ще спало.

Вона склала портфель на завтра і вийшла на кухню.

- На дискотеку підеш? - спитала мама, оглядаючи її з ніг до голови.

- Не знаю… Небажання якось, - відповіла Ліля, наливаючи собі чай.