Вони жили вдвох: сімдесятирічний Степан та собака, на ім'я Лорд.
«Трохи хліба, прихованого від мишей; трохи вогню, прихованого від дощу, - що ще треба? - говорив згорблений Степан і, підморгуючи Лордові, виходив на ганок, де йшов дрібний дощик. Лорд дощу не боявся, а як сільський житель радів йому під час посухи та засмучувався, якщо заливало.
В молодості Степан був красивий і статний - багато дівчат дивилися на нього, приміряючи його «до себе», коли повернувся він з фронту - груди в медалях, гімнастерка в пилюці, неголений, втомився, а в очах суворі іскорки.
Довго шукав Степан своє справжнє кохання. Навіть коли було йому «далеко за п'ятдесят» відпочиваючі міські панночки - у білих сукнях, у мереживних капелюшках - задивлялися на нього. Одна з них (вона і порадила назвати цуценя Лордом) навіть кликала до себе в місто, у велику квартиру. «Влаштуємо тебе на роботу,- говорила вона,- там усе по-іншому. Ти ж нічого в житті не бачив!
Степан тільки глянув на неї суворо і не поїхав. Звик стояти він на своїх ногах і не міг уявити, що хтось про нього дбатиме, а, отже, і дорікатиме потім своєю турботою. Та й Лорда-дворнягу, тоді ще молодого, швидкого, дурного, до міської квартири не повезеш.
Так і лишилися вони вдвох. Були гроші - варили самі борщ із кісточкою. Не було грошей – купували хліб. Сусідок, які час від часу приносили то тарілку млинців, то шматок пирога, Степан швидко віднадив.
Не міг він бути у когось у боргу.
Принесе сусідка своє частування - поговорить, про справи спитає, потім, знову ж таки, тарілку їй треба віддавати, та не порожню, а з чимось як заведено в селі. Влітку ще нічого - коли сливи чи вишні, а взимку чим віддавати? Насінням?
Не любив Степан таких дарів. Міг, звичайно, відпрацювати по дрібниці - паркан полагодити, дах підправити - але, краще, якщо прийдуть і попросять - тоді він все зробить як треба.
Лорд, відчуваючи невдоволення господаря, гавкав на усіх сусідок, як міг, щоб не ходили зі своїми частуваннями. Так і перестали вони нав'язуватись.
А одна все приходила, і все набивалася в помічниці, все питала: "Тобі випрати, прополоти?" Степан навіть і потоваришував з нею трошки. Але якось вирвалося в неї (може щиро, а може, з якимось своїм жіночим наміром): «Хто ж тобі бідному випрає?»
Не любив Степан, коли його жалкували, і бігла вона потім по селу і плакала, коли він відповів їй тими словами, які в нього довго мовчки крутилися. Лорд спочатку її й пожалкував, а потім погодився - нічого їх жаліти!
Щороку приїжджав із міста племінник із дружиною та дітьми - Сашком та Олечкою. Степан родичів приймав сухо, по-діловому, без люб'язностей - на міські солодощі не дивився, подарунків не приймав, дітей за занепокоєння журив, але іноді візьме, та й змайструє їм щось таке, чого вони у своєму місті й не бачили.
Діти його любили, попри суворість та невміння грати. Лорда вони веселили, як могли, навіть у пащу до нього лазили - дивитися зуби. Мама їх стала кричати - вкусить, заразить - Степан швидко їй рот заткнув: «Не подобається - їдь до себе».
Коли Степан помер, родичі з міста приїхали - поховали як треба, дев'ять днів справили. Дев'ять днів Лорд лежав біля будки та вив - усе чекав, що його господар забере. Але всім, мабуть, не до нього було.
А коли їхали родичі, діти стали просити: «Візьмемо із собою, ми його годуватимемо, ми з ним гулятимемо…» Лорда, звичайно, ніхто й не питав. Але він подумав і, як би, погодився - не смикався, не сперечався - мовчки застрибнув на заднє сидіння машини, тільки довго дивився на старий тінистий будинок, який незабаром заслонили дерева. Тоді він висунув голову з вікна і почав гавкати - просто від смутку, від самотності, від розпачу.
А машина їхала все швидше, і Сашко з Олечкою тримали його, щоби не вистрибнув. Дурні діти, куди йому було вистрибувати? До кого?
У міській квартирі було тісно. Господиня, здавалося, цілий день говорила: «Тільки собаки нам і не вистачало! Чим я думала, як погоджувалася! Гаразд би щеня...» Сашко з Олечкою спочатку, поки були канікули, виводили Лорда у двір часто, не давали бігати, тримали біля себе.
А коли прийшов вересень, Лордові стало нудно. Діти – у школі, дорослі – на роботі. У кімнатах залишатися не можна - зіпсуєш щось, забрудниш.
Сидів на балконі. Дряпався у зачинені двері.
Від нудьги, від туги, почав гавкати на перехожих і підвивати.
Сусіди вечорами заходили до господині, розповідали, як їм важко жити стало після того, як Лорд до них переїхав. А Сашко з Олечкою вечорами уроки вчили - їм ніколи було з ним возитися.
Племінник Степана якось повіз його до села. Думав до Степана на могилку зайти та й собаку назад прилаштувати. Але Лорд побігав по селу три дні, подивився на забиті вікна свого будинку, і почав шукати дорогу в місто. Чого тільки не зустрічалося йому на шляху. Хтось шматок кине, хтось ногою пне, хтось сам від нього кинеться прожогом - що й казати, страшно, коли до тебе підбігає брудний, хворий, старий пес… Він уже й дням й ночам рахунок втратив, коли нарешті, досяг заповітних дверей на третьому поверсі.
Не для того, щоб його пошкодували, а просто, щоб не гавкати голосно - заскиглив під дверима.
Потім довго лежав на балконі – відпочивав.
Хазяйка того ж вечора щось сказала чоловікові.
Лорд розмови не чув, але відчув, що щось хочуть приховати. І ще він достеменно знав, що Сашко з Олечкою теж про це нічого не знають. Вони справді не знали.
Племінник накинув йому на шию повідець (дурне придбання!), запустив на заднє сидіння машини та поїхав за місто.
Прив'язаний до дерева Лорд здивовано дивився слідом за Племінником, який йшов до машини, не оглядаючись. Поруч із Лордом лежало печиво.
На третій день він ще чекав, що господар повернеться. Думав навіть щось із ним трапилося. Печиво було солодке і від нього ще більше хотілося пити. Мотузка була міцна, і Лорд не міг перегризти її своїми старими зубами.