58. Діана

Прокидаюся о шостій ранку, коли перші промені світла ледь пробиваються крізь штори, малюючи тьмяні смужки на стелі. Тиша в квартирі оглушлива, і я лежу кілька секунд, втупившись у стелю, відчуваючи, як у грудях стискається щось важке, холодне, ніби моє серце перетворилося на камінь. Я не спала майже всю ніч, лише дрімала уривками, прокидаючись від кожного шуму, сподіваючись, що це Ігор стукає у двері. Але його не було. Його повідомлення – “Я приїду о восьмій” – крутиться в голові, як зламана платівка, але я не знаю, чи вірю йому. Не знаю, чи можу вірити після всіх його таємниць, після всіх його “потрібен час”.  

Змушую себе встати, хоча кожен рух – через силу. Ноги тремтять, коли  йду до шафи і дістаю дорожню сумку. Вона стара, з потертими ремінцями, але її вистачить, щоб зібрати туди моє життя – те, що від нього лишилося. Відкриваю шухляди, кидаючи в сумку лише найнеобхідніше: кілька светрів, джинси, білизну, ноутбук, зарядку, документи. Руки рухаються механічно, а думки нагадують хаотичний психоделічний вир. Я думаю про Ігоря, і про те, що якщо він прийде, якщо він скаже бодай слово — “залишся”, “я кохаю тебе”, “я все вирішив” – я кину цю сумку, кину Лондон, кину все, щоб бути з ним.

Одне слово.

Це все, що мені потрібно.  

Зупиняюся, відчуваючи, як все в мені німіє, ніби моє серце вирішило померти тихо, без крику. Кладу фотографію Ігоря, що знайшла в старих паперах в столі, в сумку, але не застібаю її. Ще є час. Ще є надія.  

Сьома ранку.

Сиджу на дивані, стискаючи телефон, і гіпнотизуючи поглядом двері, ніби моїм поглядом можна змусити їх відчинитися. Я перевіряю повідомлення, але від Ігоря нічого. Тільки його вчорашнє: “Я приїду о восьмій”.

Хочу написати йому, крикнути, запитати, де він, чому змушує мене чекати, але я не можу. Я дала йому шанс. Дала йому до восьмої. І я не дозволю собі благати.  

Годинник цокає, і кожна хвилина ріже, як ніж. Сьома тридцять. Сьома сорок п’ять. Я відчуваю, як усе в мені стискається, як надія, яку я тримала, тріщить і розсипається, як скло. Восьма. Я сиджу, втупившись у двері, і слухаю тишу, яка зараз голосніша за будь-який звук. Його немає. Він не прийшов. Я не плачу – не можу, бо всередині мене все помирає, тихо, беззвучно, ніби моє серце вирішило здатися. Я відчуваю, як любов, яка палала в мені, гасне, залишаючи лише попіл.  

Беру телефон і відкриваю чат із Олексієм. Мої пальці тремтять, коли я набираю: “Якщо ти поїдеш, я теж поїду”.

Натискаю “Відправити”, і це повідомлення здається мені остаточним вироком. Я дала Ігорю шанс, але він знову втік. Знову залишив мене в цій темряві, в цій невизначеності. Я не можу більше чекати. Не можу жити в надії, яка знищує мене.  

Даю собі? чи може йому? ще годину.

До дев’ятої.

Сиджу, втупившись у двері, слухаючи кожен звук за вікном, кожен скрип у під’їзді, сподіваючись, що це він. Але годинник невблаганний. Дев’ята. Його немає. Я відчуваю, як остання іскра надії гасне, і моє серце, яке так довго боролося, остаточно замовкає. Він не прийшов. Він знову втік, залишивши мене з його обіцянками, які вкотре виявилися порожніми. Я встаю, застібаю сумку і викликаю таксі. Рухи механічні, ніби я – лялька, яку хтось смикає за нитки. Я не плачу. Не можу. Все в мені завмерло, і я знаю, що це кінець.  

Коли виходжу з квартири, залишивши ключі в поштовому ящику, холодне повітря б’є в обличчя, але я не відчуваю прохолоди. Сідаю в таксі і називаю адресу навчального корпусу, хоч він за два квартали. Водій щось бурмоче про погоду, та я не слухаю.

Дивлюся у вікно, де місто пропливає повз, сіре і мокре від дощу, і думаю про Ігоря. Про те, як я любила його. Про те, як я чекала. Про те, як він не прийшов. І я розумію, що не можу більше бути заручницею його таємниць. Лондон – це мій шанс. Мій шанс почати спочатку, залишити цей біль, цю любов, яка знищила мене.  

Стискаю ремінець сумки і шепочу собі: “Ти зробила все, що могла”. Але ці слова не приносять полегшення. Вони лише нагадують мені, що я втратила його. І що я втратила себе в цій любові.

Кінець першої частини 

_____________________________________________________________________________________

Любі читачі, я страшенно вдячна вам, що ви підтримували книгу, мене і героїв, вашим коментарями, сердечками і прочитами. Спочакут я не планувала дилогію, однак події і герої книги зайшли надто далеко і все помістити в одну історію надто складно. Тому запрошую вас у другу частину, де ми дізнаємось, що чекає Діану та Ігоря далі, чи вижив Ігор та чи зможе Діана пробачити йому його нерішучість. Друга частина вже на сторіночці. 

Буду вдячна, якщо ми продовжимо слідкувати за героями разом. З повагою - Лана Грім. 

_____________________________________________________________________________