56. Діана

Я повертаюся додому, і мої кроки відлунюють у порожньому під’їзді, як удари молота. Мокра куртка липне до тіла, але я не відчуваю холоду – усе в мені палає від гніву, болю і розгубленості. Сцена в кафе з Олексієм крутиться в моїй голові, як заїжджена платівка: його слова про те, що він відмовився від Лондона, мої крики, його очі, повні болю, який я сама завдала. Я ненавиджу себе за це, але ще більше ненавиджу Ігоря за те, що він залишив мене в цій темряві, в цій невизначеності, де я розриваюся між любов’ю до нього і шансом, який може змінити моє життя. Я кидаю сумку на підлогу, не роззуваючись, і падаю на диван, відчуваючи, як усе в мені тремтить від втоми й емоцій.  

Телефон вібрує в кишені, і я здригаюся, ніби хтось ударив мене. На екрані – ім’я Наталії Іванівни, моєї викладачки. Я зітхаю, бо знаю, що ця розмова не буде легкою. А з урахуванням пізнього часу – і поготів. Я все ж натискаю зелену кнопку, притискаючи телефон до вуха, і мій голос звучить глухо, коли я відповідаю:  

– Алло?  

– Діано, добрий вечір, – її голос твердий, але в ньому є нотка роздратування, яка змушує мене напружитися. – Вибач, що так пізно.  Я щойно розмовляла з Олексієм. Він відмовляється від поїздки до Лондона. І я знаю, що це через тебе.  

Я завмираю, відчуваючи, як у грудях стискається пружина провини. Її слова – як ляпас, і я відчуваю, як гнів, який я стримувала, знову спалахує. Чому всі вирішують, що я винна? Чому всі думають, що я мушу нести відповідальність за їхні рішення? Я відкриваю рот, щоб заперечити, але вона не дає мені сказати.  

– Це неприпустимо, Діано, – продовжує вона, і її голос стає різкішим. – Олексій – один із найкращих студентів, і ця відмова – це втрата для нього, для нас, для програми. Я знаю, що між вами щось відбувається, і я не хочу лізти в твої особисті справи, але ти мусиш із цим розібратися. Ти маєш поговорити з ним. Не позбавляй хлопця шансу. 

Стискаю телефон так сильно, що пальці болять, і відчуваю, як сльози знову підступають до очей. Я не просила Олексія відмовлятися. Не просила його жертвувати своїм майбутнім. Але я знаю, що Наталія Іванівна права – я мушу з ним поговорити. Мушу змусити його змінити рішення, хоча сама не знаю, що робитиму з Лондоном.  

– Я поговорю з ним, – кажу я тихо, і мій голос тріщить, як суха гілка. – Я… я розумію, що мушу зробити.  

Вона зітхає, і я чую, як її тон пом’якшується.  

– Діано, я вірю в тебе, – каже вона. – Але часу мало. Завтра до кінця дня я мушу знати ваше рішення. Обох. У нас суттєві зміни, і автобус виїжджає о 14-й. Все серйозніше, ніж ти думаєш. 

Я киваю, хоча вона цього не бачить, і кладу слухавку. Телефон падає на диван, і я притискаю долоні до обличчя, відчуваючи, як сльози течуть по щоках. Завтра. Усе зводиться до цього клятого “завтра”. Ігор обіцяв повернутися, обіцяв пояснити, але я не знаю, чи вірю йому. Не знаю, чи зможу чекати, коли моє серце розривається між любов’ю до нього і шансом у Лондоні, який кличе мене, як далекий маяк у темряві.  

Я встаю, ходжу по квартирі, і мої кроки відлунюють у тиші, як удари серця. Я згадую Ігоря – його бліде обличчя, його тремтячі руки, його очі, в яких ховається щось, що він не хоче мені показати. Я згадую, як доглядала за ним три доби, як не спала, як шепотіла, що він буде жити. І я ненавиджу себе за те, що все ще люблю його, попри його мовчання, попри його таємниці. Але я втомилася бути заручницею його “потрібен час”. Я втомилася чекати.  

Я зупиняюся посеред кімнати і роблю глибокий вдих. Я даю собі час до ранку. Якщо Ігор не розбереться зі своїми тарганами, якщо він не буде відвертим, якщо він не дасть мені правди – я поїду. Поїду до Лондона, залишу його тут, залишу цей біль, цю любов, яка знищує мене. Я заслуговую на більше. Заслуговую на ясність, на людину, яка не ховатиметься від мене.  

Я хапаю телефон і набираю номер Ігоря, мої пальці тремтять, але я змушую себе бути сильною. Він відповідає після другого гудка, і його голос, хрипкий і втомлений, звучить, як ніж, що ріже моє серце.  

– Діано? – каже він, і я чую в його голосі надію, змішану зі страхом.  

– Ігоре, – все в мені тремтить. – Я втомилася чекати. Втомилася від твоїх таємниць, від твоїх “я все поясню”. У мене є шанс поїхати до Лондона, і я мушу вирішити до завтра. Або ти розбираєшся зі всім – зі мною, із собою, із тим, що між нами, – або я їду. І це буде кінець.  

Зупиняюся, важко дихаючи, і відчуваю, як сльози пекуть очі, але я не дозволяю їм пролитися. Я чую його подих на тому кінці лінії, і кожна секунда тиші рве мене на шматки. Нарешті він говорить, і його голос звучить тихо, але рішуче.  

– Ти права, Діано, – каже він. – Я все вирішу. Я приїду до тебе вранці. О восьмій. Обіцяю.  

Завмираю, відчуваючи, як його слова падають на мене, як камінь у воду, залишаючи брижі. Обіцяє. Знову це слово. Але цього разу в його голосі є щось нове – твердість, якої я не чула раніше. Я хочу вірити йому, хочу, щоб він прийшов, щоб він сказав мені правду, щоб він залишився зі мною. Але я не знаю, чи зможу пробачити його, якщо він знову мене підведе.  

– Гаразд, – шепочу я, і мій голос тремтить. – О восьмій.  

Кладу слухавку і падаю на диван. Я дала йому останній шанс. І я боюся, що він розіб’є моє серце остаточно. Але я також знаю, що якщо він не прийде, якщо він не буде відвертим, я поїду. Поїду до Лондона, залишу його, залишу цей біль. І я молюся, щоб мені вистачило сили зробити це.