54. Діана

Я йду до кафе, і кожен крок здається важчим за попередній, ніби асфальт під ногами став в’язким, як смола. Дощ щойно припинився, але повітря вологе, і я відчуваю, як воно липне до шкіри, додаючи ваги до хаосу в моїй душі. Очі все ще печуть від сліз, які я пролила в квартирі, читаючи повідомлення Ігоря: “Я все поясню”.

Поясниш?

Після того, як ти пішов, залишивши мене в невизначеності? Я стискаю кулаки, намагаючись заглушити біль, що рве зсередини, але він лише наростає, змішуючись із гнівом і страхом. Не знаю, чи зможу дочекатися його. І, найгірше те, що вже не знаю, чи хочу чекати.  

Кафе зустрічає мене теплом і запахом свіжозвареної кави, але це не заспокоює. Олексій уже тут, сидить за нашим звичним столиком біля вікна, і його усмішка, коли він помічає мене, здається такою щирою, що я відчуваю укол провини. Він підводиться, щоб привітатися, і я бачу, як його очі, повні турботи, обережно вивчають моє обличчя. Я сідаю навпроти, не дивлячись на нього, і замовляю латте, хоча знаю, що не вип’ю його. Мої руки тремтять, коли я стискаю край столу, і я відчуваю, як усе в мені напружується, ніби я чекаю удару.  

– Ді, ти в порядку? – питає Олексій, і я чую в його голосі тривогу. – Ти виглядаєш… не знаю, втраченою.  

Я хочу сказати йому, що я не втрачена, що я просто розбита, що моє серце розірване між любов’ю до Ігоря і страхом, що він ніколи не буде відвертим зі мною. Але мовчу, бо не знаю, як пояснити це, не завдавши йому болю. Відводжу погляд, дивлюся у вікно, де відображення кафе змішується з темними силуетами перехожих.  

– Я щойно розмовляв із Наталією Іванівною, – продовжує Олексій, і  голос стає серйознішим. – Вона сказала, що остаточне рішення щодо Лондона треба дати завтра. Вони чекають тільки на твою відповідь.  

Я завмираю. Завтра. Слово падає на мене, як камінь, і я відчуваю, як повітря виходить із легень. Завтра? Як я можу вирішити завтра, коли Ігор десь там, невідомо де, із його таємницями, із його “я все поясню”?  Відчуваю, як усе в мені стискається, паніка наростає, і я притискаю долоні до столу, намагаючись втримати себе. Лондон – це моя мрія, шанс, про який я мріяла роками, але як я можу думати про нього, коли моє серце належить Ігорю? Коли не знаю, чи повернеться він, чи скаже мені правду, чи дасть мені той спокій, якого я так відчайдушно потребую?  

– Діано, – Олексій нахиляється ближче, і я бачу, як його очі блищать від хвилювання. – Я… я відмовився від Лондона.  

Я різко повертаю голову, і мої очі зустрічаються з його. Відмовився? Я відчуваю, як усе в мені зупиняється, як шок змішується з гнівом, із нерозумінням.  

– Що? – мій голос звучить різко, і я бачу, як він здригається. – Ти відмовився? Чому?  

Він опускає погляд, і пальці нервово крутять ложечку в чашці кави.  

– Не хочу, щоб ти думала про мене, коли прийматимеш рішення, – каже він тихо, і голос тремтить. – Не хочу тиснути на тебе тим, що буду там, поряд. Хочу, щоб ти вибрала те, що потрібно тобі. Не мені.  

Його слова – як удар, і я відчуваю, як гнів спалахує в мені, якбезмуне полум'я, що пожирає все на своєму шляху. Він відмовився? Від шансу, який міг змінити його життя, тільки тому, що думав про мене? Відчуваю, як сльози пекуть очі, але я не дозволяю їм пролитися. Встаю, і мої руки тремтять, коли я впираюся в стіл, дивлячись на нього зверху вниз.  

– Ти серйозно? – кричу я, і мій голос розрізає гомін кафе, змушуючи кількох відвідувачів повернутися до нас. – Ти відмовився від Лондона через мене? Ти думаєш, що я просила тебе про це? Думаєш, що я хочу, щоб ти жертвував своїм майбутнім, аби я почувалася краще?  

Олексій виглядає приголомшеним, очі розширюються, і він піднімає руки, ніби намагається заспокоїти мене.  

– Діано, я не… – починає, але я не даю йому закінчити.  

– Ти не розумієш, правда? – мій голос зривається, і я відчуваю, як сльози все-таки прориваються, гарячі й нестримні. – Мені не потрібні твої жертви, Олексію! Мені не потрібна твоя турбота, круасани, готовність бути поруч! Мені потрібен Ігор! Але він… він ховається від мене, він бреше, він залишає мене в цій клятій невизначеності, і я не знаю, що робити! А ти… ти робиш усе ще гірше, відмовляючись від своєї мрії через мене!  

Зупиняюся, важко дихаючи, і відчуваю, як усе в мені тремтить. Олексій дивиться на мене, і його очі повні болю, але він не відводить погляду. Бачу, як його губи тремтять, як він намагається щось сказати, але не може. Я падаю назад на стілець, ховаючи обличчя в долонях, і відчуваю, як сльози течуть крізь пальці. Я ненавиджу себе за цей крик, за те, що зірвалася на нього, коли він лише хотів допомогти. Але я не можу стриматися. Я розбита, розгублена, і кожне його слово, кожен жест лише нагадує мені, що я не можу дати йому того, що він заслуговує.  

– Діано, – голос тихий, майже шепіт, і я чую в ньому біль, який сама жі  завдала. – Я не хотів тебе засмутити. Просто… я бачу, як тобі боляче. І не можу цього витримати.  

Не відповідаю, лише хитаю головою, відчуваючи, як сльози капають на стіл. Хочу сказати, що мені шкода, що я не хотіла кричати, що я вдячна йому за його турботу. Але не можу. Бо в моїй голові – Ігор, його повідомлення, обіцянки, які можуть виявитися порожніми. Згадую своє рішення – якщо він не буде відвертим, якщо він не вирішить усе, я поїду. Поїду до Лондона, залишу його, залишу цей біль. Але навіть ця думка не приносить полегшення, лише ще більше розриває мене.