53. Ігор

Я завмираю, моя рука все ще на ручці, але я не можу змусити себе відкрити двері. Її слова б’ють мене, як блискавка, і я повільно повертаюся, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Вона стоїть посеред кімнати, її обличчя бліде, як крейда, очі повні сліз, але в них є щось нове – відчай, змішаний із рішучістю. Чи бачив я колись Ангеліну такою? завжди розважлива, спокійна, холодна. Свого часу, коли я сходив з розуму, тонучи у флешбеках з війни, саме її холодність ставала своєрідним моїм порятунком. Саме вона була поряд, коли я дізнався про безпліддя… Зараз я це пригадую. Як і причину того “дослідження” та заморожування сперми. Ми тільки починали бути разом і Ангеліна була наче одержима майбутнім, дитинию. А я… я пам'ятав, як горіли очі Рудого, коли він розповідав про доньку. Пам'ятав, як він дивився на малу Діану і думав, може дитя з моєї плоті і крові, яке прийде в цей світ – стане і моїм порятунком? 

А потім був діагноз… І все в мені померло остаточно, але Ангеліна залишилась поруч, кажучи, що вона готова жити і так. Без жодних звинувачень, без мрії про нездійсненне… 

А тепер її руки тремтять, коли стискає поділ своєї сукні, і я бачу, як вона намагається зібрати себе, щоб сказати те, що я, можливо, не готовий почути.  

– Що? Що тепер, Ангеліно? – мій голос хрипкий, і я відчуваю, як гнів, який я стримував, знову спалахує. – Про що ти взагалі говориш? Ти щойно плакала, казала, що боїшся, що я покину тебе. А тепер що? Яка ще брехня?  

Вона робить крок до мене, але зупиняється, ніби боїться, що я відступлю. Її очі блищать від сліз, і вона глибоко вдихає, ніби набирається сміливості.  

– Дитина… вона твоя, Ігоре, – каже ще, і її голос тріщить, як тонкий лід. – Я можу піти на аналіз ДНК. Прямо зараз, якщо ти хочеш. Внутрішньоутробно його теж можна зробити. Я не брехала про дитину. Вона наша. Але я… я збрехала про те, як вона з’явилася.  

Я відчуваю, як земля вислизає з-під ніг. Мої пальці стискають ручку дверей так сильно, що біль пронизує руку, але я не можу ворушитися. Її слова – як удар, що вибиває повітря з легень. Я згадую довідку з клініки, слова лікаря, що мій матеріал не використовували, що його знищили. Я згадую ворон на кладовищі, їхнє каркання – “Брех-ня! Бррех-ня!” – і відчуваю, як усе в мені тремтить від шоку.  

– Як це можливо? – питаю, і мій голос звучить глухо, ніби я говорю з-під води. – У клініці сказали, що мій матеріал не використовували. А тільки з нього можна було отримати дієздатні ще сперматозоїди. То як, Ангеліно? Яким дивом? Може, це було непорочне зачаття? – зриваюсь, вже не в силах витримувати цей сюр. 

Вона опускає погляд, і її плечі тремтять, коли вона робить ще один крок до мене. Її руки стискаються в кулаки, і я бачу, як вона бореться із собою, ніби правда, яку вона має сказати, рве її зсередини.  

– Я збрехала про спосіб зачаття, – шепоче вона, вдаючи що моїх останніїх слів не почула, і її голос ледь чутний. – Дитина зачата природним шляхом, Ігоре. Ти не безплідний. Тобі сказали неправду… про безпліддя. Я сказала неправду, бо боялася, що ти… підеш від мене. Боялася, що ти підеш, і… так хотіла втримати. Насправді проблеми тоді були в мене і я лікувалась весь цей час…  

Її слова падають на мене, як камінь, і я відчуваю, як усе в мені зупиняється. Природним шляхом? Я не безплідний? Я згадую, як вона плакала, коли сказала про вагітність, як трималася за живіт, як говорила про нашу дитину. Я згадую, як повірив їй, як відчував провину, як думав, що мушу залишитися, бо не можу кинути дитину. Але вона брехала. Не про дитину, а про те, як вона з’явилася. І ця брехня – як ніж, що встромили мені в груди, бо вона означає, що я не був настільки зламаним, як думав. Але вона також означає, що Ангеліна маніпулювала мною, грала на моїх страхах, на моєму почутті обов’язку.  

– Чому? – питаю я, і мій голос тремтить від гніву й болю. – Чому ти це зробила? Ти знала, як я почуваюся, знала, що я розриваюся, що я… – я зупиняюся, бо слова застрягають у горлі. 

Вона плаче, її сльози течуть по щоках, і вона падає на коліна, ховаючи обличчя в долонях.  

– Про що ще ти збрехала, аби втримати мене поряд?! 

– Я любила тебе, Ігоре, – шепоче вона, і її голос надломлений, сповнений відчаю. – Я знала, що ти підеш до неї. Знала, що ти кохаєш Діану. Але я не могла тебе відпустити. Не могла втратити тебе. І коли я дізналася про дитину… я подумала, що це мій шанс.  

Я дивлюся на неї, і мої груди стискаються від болю. Вона виглядає такою маленькою, такою зламаною, і я ненавиджу себе за те, що відчуваю до неї жалість. Я хочу кричати, хочу сказати їй, що вона зруйнувала все, що вона змусила мене сумніватися в собі, у своєму житті, у своїй любові до Діани. Але я мовчу, бо її сльози, її тремтячі плечі зупиняють мене. Я роблю крок до неї, але зупиняюся, бо не знаю, що робити.  

– Ти розумієш, що ти наробила? – питаю я тихо, і мій голос звучить хрипок і… мертво. – Ти змусила мене думати, що я не можу бути з Діаною. Ти змусила мене ненавидіти себе за те, що я не можу кинути дитину. А тепер… тепер ти кажеш, що це правда, але ти брехала про все інше.  Ти думаєш, зараз стало краще?!

Вона піднімає голову, і її очі – повні болю, провини, страху — зустрічаються з моїми.  

– Я зроблю аналіз ДНК, – каже вона, і її голос тремтить, але в ньому є рішучість. – Я доведу, що це твоя дитина. І якщо ти захочеш піти… я не триматиму тебе. Але я хочу, щоб ти знав правду.