52. Ігор 

Я сиджу в квартирі Ангеліни, і час тягнеться, як в’язка смола. Дощ за вікном стихає, залишаючи лише тихе постукування крапель по підвіконню, але тиша в кімнаті важка, як свинець. Мої пальці нервово барабанять по краю дивана, і я відчуваю, як у грудях наростає напруга, ніби перед вибухом. Запах її парфумів, змішаний із нотками Влада, досі витає в повітрі, і це дратує мене, як наждачний папір по шкірі. Я згадую її слова по телефону – “обговорювала права дитини з Владом”, – і ворони з кладовища знову каркають у моїй голові: “Брех-ня! Бррех-ня!”

Стискаю кулаки, намагаючись заспокоїтися, але кожен звук, кожен спогад лише підливає масла у вогонь.  

Я чую, як ключ повертається в замку, і моє серце зупиняється на мить. Двері відчиняються, і Ангеліна заходить, струшуючи краплі дощу з парасолі. Її обличчя освітлюється усмішкою, коли вона бачить мене, і ця усмішка здається такою щирою, що на секунду я майже вірю їй. Вона кидає парасолю в куток, стягує пальто і поспішає до мене, її очі блищать, ніби вона справді рада мене бачити.  

– Ігоре! – її голос звучить тепло, майже радісно, і вона простягає руки, ніби хоче обійняти мене. – Ти повернувся! Я так хвилювалася, що ти підеш.  

Я не рухаюся. Її радість ріже мене, як ніж, бо я знаю, що вона грає. Знаю, що за цією усмішкою ховається щось, що вона не хоче мені показати. І тому відчуваю, як гнів, який стримував увесь цей час, наростає, мов хвиля, готова змести все на своєму шляху. Я встаю з дивана, і мої рухи різкі, наче я боюся, що втрачу контроль, якщо не зроблю цього зараз. У кишені куртки я стискаю папери – довідку з клініки, яку я забрав після розмови з лікарем. Це мій доказ, мій козир, і я не дозволю їй і далі брехати.  

– Ангеліно, – мій голос звучить холодно, і я бачу, як її усмішка зникає. наче кола на воді, ніби вона вже відчуває, що щось не так. Я дістаю папери з кишені і кидаю їх на журнальний столик перед нею. Вони падають із глухим звуком, і я бачу, як її очі розширюються, коли вона дивиться на них. – Я хочу пояснень. Зараз. – кажу крізь зуби. 

Вона завмирає, і вся її радість зникає, наче хтось вимкнув світло. Її обличчя блідне, стає майже прозорим, і я бачу, як її губи тремтять, коли вона переводить погляд із паперів на мене. Вона відкриває рот, але не говорить нічого, лише повільно опускається на ліжко, що стоїть у кутку кімнати. Її руки падають на коліна, і вона стискає їх так сильно, що кісточки біліють.  

– Ігоре, я… – голос слабкий, ледь чутний, і я бачу, як її очі наповнюються сльозами. Але не даю їй закінчити.  

– Ти сказала, що вагітна, – кажу я, і слова звучать, як удари, хоча я намагаюся тримати себе в руках. – Сказала, що це моя дитина. Але я був у клініці, Ангеліно. Вони сказали, що мій матеріал не використовували. Його знищили. А інша порція – досі зберігається. То як, скажи мені, як ти можеш бути вагітною від мене?  

Вона здригається, ніби мої слова дійсно фізично вдарили її, і я бачу, як сльози котяться по щоках. Руки Ангеліни тремтять, і вона притискає їх до обличчя, ніби хоче сховатися від мене, від правди, від усього. Я відчуваю, як у мені борються гнів і жаль. Відчуваю себе останнім покидьком, який знущається з вагітної жінки, нехай вона й обманює мене без жалю та сумніву. Я хочу кричати, хочу вимагати відповідей, але її сльози, надто, нездорово бліде обличчя зупиняють мене. Я згадую, як обіймав її кілька годин тому, коли вона плакала, кажучи, що боїться, що я покину її. І я ненавиджу себе за те, що все ще відчуваю до неї щось, попри всю цю брехню.  Це не любов… І навіть не повага, після того що вона зробила. Але це – звичка і відповідальність, почуття провини і ще чорт-знає що!

– Ангеліно, – кажу тихіше, але мій голос усе ще тремтить від напруги. – Чому ти це зробила? Чому ти збрехала?  

Вона хитає головою, сльози падають на коліна, залишаючи темні плями на світлих джинсах. Вона не дивиться на мене, і це дратує мене ще більше. Я роблю крок до неї, і кулаки стискаються, але я змушую себе зупинитися.  

– Подивися на мене, – кажу я, і мій голос звучить, як наказ. – Скажи мені правду. Зараз.  

Вона повільно піднімає голову, і її очі – повні болю, страху, провини – зустрічаються з моїми. Вона відкриває рот, але слова застрягають, і вона лише шепоче:  

– Я… я не хотіла тебе втрачати, Ігоре.  

Ці слова б’ють мене сильніше, ніж я очікував. Я відчуваю, як все в мені стискається, як гнів змішується з болем, жалем, і розчаруванням. Я згадую Діану, її сльози, крик, коли вона кинула вазу, слова, що їй потрібен я. Я згадую тітку Олену, ворон, що каркали “брехня”, і довідку з клініки, яка лежить на столі між нами. І я розумію, що Ангеліна справді брехала. Але чому? Щоб утримати мене? Щоб зруйнувати мене?  

Все це наче якийсь проклятий калейдоскоп пробігає перед очима, від цього починає нестерпно паморочитись голова. 

– Ти збрехала про дитину, – кажу я, і мій голос зривається. – Ти знала, що я не покину дитину. Знала, що я залишуся, навіть якщо не люблю тебе. Чому, Ангеліно? Чому ти вирішила знищити і моє, і твоє життя? 

Ангеліна плаче, її плечі тремтять, і вона ховає обличчя в долонях. Я хочу підійти до неї, обійняти, заспокоїти, як робив раніше, але не можу. Не можу, коли перед очима стоїть Діана, її біль, любов, яку я не заслуговую, але без якої не можу жити. Я повертаюся до столу, беру папери і стискаю їх у руці, відчуваючи, як вони мнуться під моїми пальцями.