51. Діана 

Сиджу на краю ліжка, стискаючи долоні так сильно, що нігті впиваються в шкіру, залишаючи червоні півмісяці. Кімната тьмяна, лише слабке світло від вуличного ліхтаря просочується крізь штори, малюючи на стіні химерні тіні. Очі горять від сліз, які я стримую вже кілька годин, від того моменту, як залишила кафе, де Олексій приніс мені той клятий круасан із банановим джемом. Його слова – “Я буду допомагати тобі у всьому” – крутяться в голові, але не заспокоюють, а лише додають ваги до хаосу, що вирує в душі.

Лондон.

Навчання.

Можливість, про яку я мріяла роками. Але як я можу думати про це, коли  серце розривається від любові до Ігоря, від його мовчання, від повідомлення, яке я перечитую знову і знову, ніби воно може дати мені відповіді?  

“Мені треба розібратися з дечим. Повернуся, і ми поговоримо. Обіцяю”.  

Обіцяю.

Це слово ріже, як лезо, і я відчуваю, як гнів закипає в грудях, змішуючись із болем, що не відпускає з того моменту, як я кинула в нього вазу. Я віддала йому три доби, три ночі, відірвала шматок своєї душі, коли сиділа біля нього, тримаючи його гарячу руку, шепочучи, що він буде жити, що я не дам йому піти.

А він?

Він пішов.

Пішов, залишивши лише це повідомлення, слова, які нічого не пояснюють, але рвуть мене на шматки. Я хочу кричати, хочу зателефонувати йому, вимагати, щоб він повернувся, щоб сказав мені правду, щоб перестав ховатися за своїм “потрібен час”. Але  не можу. Не можу дозволити собі бути слабкою, коли він уже розчавив моє серце.  

Лондон.

Я притискаю долоні до обличчя, відчуваючи, як сльози, які я так довго стримувала, нарешті прориваються. Уявляю себе там – у місті, де дощові вулиці блищать під ліхтарями, де могла б почати все спочатку, де могла б бути кимось іншим, не тією Діаною, яка тоне в любові до людини, що не може бути відвертою. Але як я можу поїхати, коли кожен мій подих належить йому? Коли я бачу його перед очима – бліде обличчя, сильні руки, очі, в яких ховається щось, що він не хоче мені показати?

Я люблю його.

Люблю так сильно, що це знищує мене, але я не можу більше чекати. Не можу жити в невизначеності, в темряві, де його таємниці тримають мене в заручниках.  

Встаю, відчуваючи, як все тремтить, ходжу по кімнаті, ніби це може заспокоїти бурю в душі. Зупиняюся біля дзеркала, і моє відображення лякає мене – бліде обличчя, заплакані очі, скуйовджене волосся. Хто ця дівчина? Де та Діана, яка мріяла про Лондон, яка сміялася над дурними жартами, і вірила, що любов може бути простою?

Сердито відвертаюся від дзеркала, бо не хочу бачити себе такою — розбитою, втраченою, залежною від людини, яка не може дати мені того, що я заслуговую.  

Роблю глибокий вдих і кажу собі: якщо Ігор не повернеться, якщо він не буде відвертим, якщо не вирішить усе, як чоловік – я поїду. Поїду до Лондона, залишу тут цей біль, цю любов, яка палить мене зсередини. Я заслуговую на більше. Заслуговую на правду, на ясність, на людину, яка не ховатиметься від мене. І він, мабуть теж…

Але навіть коли я кажу це собі, моє серце кричить, що я не хочу цього. Не хочу залишати його. Не хочу жити без нього.  

Телефон на ліжку вібрує, і я здригаюся, ніби від пострілу. На екрані висвічується нове повідомлення від Ігоря, і моє серце зупиняється на мить, перш ніж закалатати так сильно, що я відчуваю його в горлі. Я хапаю телефон, але мої пальці тремтять, коли я читаю:  

“Діано, я повернуся завтра. Нам треба поговорити. Я все поясню”.  

Поясниш? Я відчуваю, як гнів спалахує з новою силою, як вогонь, що пожирає все на своєму шляху. Завтра? Після того, як я чекала, як я плакала, як розривалася між любов’ю до нього і шансом у Лондоні? Я хочу кричати, хочу написати йому, що мені не потрібні його пояснення, що я втомилася чекати, що він розчавив мене своїм мовчанням. Але замість цього я кидаю телефон на ліжко, і він падає з глухим звуком. Я не можу. Не можу більше читати його повідомлення, які нічого не змінюють!

Телефон знову починає дзвонити, і я завмираю. На екрані – ім’я Олексія. Мої плечі напружуються, і я відчуваю, як гнів змішується з роздратуванням. Чому він? Чому зараз? Я не хочу говорити з ним, не хочу бачити його щиру усмішку, його очі, повні надії, коли я не можу дати йому нічого. Але телефон дзвонить, наполегливо, безжалісно, і я зрештою хапаю його, натискаючи зелену кнопку з такою силою, ніби хочу розчавити її.  

– Алло, – мій голос звучить різко, і я ненавиджу себе за це, але я не можу стриматися.  

– Ді, привіт, – Олексій говорить тихо, обережно, ніби боїться, що я вибухну. – Слухай, я знаю, що ти не хочеш зараз говорити, але… можемо зустрітися? Просто поговорити. Я хвилююся за тебе.  

Я закриваю очі, відчуваючи, як сльози знову підступають. Його турбота – як ніж, що ріже мене, бо я не заслуговую її. Не заслуговую його доброти, коли моє серце належить іншому. Я хочу сказати йому, щоб він залишив мене в спокої, щоб він не приходив, не дзвонив, не намагався бути поруч. Але не можу. Його голос – єдине, що зараз звучить щиро, без таємниць, без брехні.  

– Олексію, я… – голос зривається, і я відчуваю, як сльози течуть по щоках. – Я не знаю, чи можу.  

– Ді, будь ласка, – він говорить м’яко, але в його голосі звучить відчай. – Просто кава. Просто розмова. Я не буду тебе тиснути. Просто я думаю, що ти зараз робиш величезну помилку…