50. Ігор

Я не договорив з Ангеліною. Її сльози ледь не вилились в істерику та звинувачення, а я, слабак, просто не міг цього витерпіти.

Втік. 

Вкотре втік від обох жінок, які довіряють мені, які, кожна по-своєму, кохають мене. 

Тому тепер сиджу в темному офісі, втупившись у чорний екран комп’ютера, який відбиває моє змучене обличчя, наче криве дзеркало. Пляшка пива, залишена Владом, стоїть неторкана, і її холодна поверхня покрилась краплями конденсату. Мої руки тремтять, не від лихоманки, що нарешті відступила, а від хаосу, що вирує в моїй голові. Діанин крик, її сльози, розбита ваза – усе це ріже мене зсередини, як тисяча осколків. Її слова — “Мені потрібен ти” – звучать у моїй голові, і я ненавиджу себе за те, що не зміг відповісти. Не зміг сказати їй правду про те, як я розриваюся між любов’ю до неї і обов’язком, який душить мене, як зашморг.  

Я хапаю телефон зі столу, і мої пальці зависають над екраном. Я мушу щось сказати їй. Мушу пояснити, хоча б частково, чому я попросив часу, чому я не можу бути з нею зараз. Але що я можу сказати? Що я кохаю її, але не можу кинути Ангеліну, бо вона вагітна? Що я не знаю, як жити далі, коли моє серце належить їй, а моє життя – іншій? Я відкриваю чат із Діаною, і її останнє повідомлення, надіслане кілька днів тому, коли я ще не горів у лихоманці, здається таким далеким, таким невинним: “Приїжджай, я скучила”. Я відчуваю, як у горлі наростає клубок, але змушую себе писати.  

“Діано, пробач мені. Мені треба розібратися з дечим. Я їду в інше місто на день. Повернуся, і ми поговоримо. Обіцяю”.  

Я натискаю “Відправити” і відчуваю, як усе в мені стискається від страху. Що, якщо вона не відповість? Що, якщо вона прочитає це і вирішить, що я не вартий її? І… Хіба вона не буде права? 

Я кидаю телефон на стіл, ніби він обпікає мені руки, і встаю, хапаючи куртку. Я не можу залишатися тут. Не можу сидіти в цьому офісі, де кожна річ нагадує мені про те, як я провалив усе, що було між нами.  

Я сідаю в машину, і двигун оживає з тихим гуркотом. Нічне місто миготить за вікном – вогні ліхтарів, неонові вивіски, силуети людей, що поспішають додому. Але я не бачу їх. Мої думки – це вир, у якому крутяться Діана, Ангеліна, і таємниця, яка не дає мені спокою. Ангелінина вагітність. Її слова про заморожений матеріал та ЕКО, що досі звучать у моїй голові. Але щось у її голосі, у її погляді, змушує мене сумніватися. Я не можу пояснити це, але відчуваю, що тут точно щось не так. І є лише один спосіб дізнатися правду.  

Що, якщо Ангеліна бреше? Я мушу знати. Мушу поїхати до тієї клініки, у сусіднє місто, і дізнатися правду.  

_________

Дорога тягнеться нескінченно, темна траса розрізає ніч, а фари вихоплюють із темряви лише асфальт і дорожні знаки. Мої руки міцно стискають кермо, але думки десь далеко. Я згадую Діану, її втомлені очі, її руки, що тримали мою, коли я горів у лихоманці. Я згадую, як вона кричала, як кинула вазу, як сховалася у ванній, і відчуваю, як усе в мені тремтить від болю. Я хочу повернутися до неї, впасти на коліна, сказати, що люблю її, що зроблю все, щоб бути з нею. Але спочатку я мушу розібратися з Ангеліною. Мушу знати, чи є в мене дитина, чи це ще одна брехня, яка тримає мене в клітці.  

Звісно, вночі клініка не працює. Однак я паркуюсь на стоянці напроти і розглядаю її, аж доки не забуваюсь в важкому, схожому радше на маленьку смерть сні до ранку… 

Вранці я не йду в клініку, хоч бачу, як адміністратор відчиняє двері.

Спочатку – в готель поруч, після ночі в авто виглядаю я не дуже, тому треба хоч хвилин двадцять на душ. І лише після душу та чорної, як моя душа зараз кави, я йду туди. 

Клініка репродуктології виглядає так само, як я її пам’ятаю – білі стіни, скляні двері, холодне світло ламп, що б’є в очі. Адміністратор, молода дівчина зі втомленим, але на диво привітним поглядом, дивиться на мене, коли я називаю своє ім’я і пояснюю, чому прийшов. Вона киває, щось клацає на комп’ютері, а потім просить зачекати. Я сідаю в шкіряне крісло, і моє серце калатає так сильно, що я чую його в скронях. Чекання тягнеться вічність, і я відчуваю, як піт змочує мої долоні, хоча в приміщенні прохолодно.  

Нарешті до мене виходить лікар – вишукана літня жінка з суворим, трішки стомленим обличчям і окулярами, що сповзли на кінчик носа. Вона тримає в руках папку, і я бачу, як її пальці перегортають сторінки. 

– Пане Ігоре, ходімо в мій кабінет – не запрошує, а наказує вона і я мовчки йду за нею.  

– Пане Ігоре, – продовжує вже в кабінеті, і її голос звучить спокійно, але в ньому є щось, що змушує мене напружитися. – Ваш матеріал здавався для аналізу і подальшого збереження, але не використовувався. Ми не проводили жодних процедур із вашим зразком. Матеріал для аналізів був знищений після завершення терміну зберігання, як зазначено в договорі. А інша порція – заморожена – і чекає вашого рішення. До речі, по ній зберігання оплачено до 2028 року. Ви приїхали продовжити? 

Я завмираю.

Її слова доходять до мене повільно, ніби крізь товщу води.

Не використовувався.

Знищено.

Я відчуваю, як усе в мені стискається, як повітря виходить із легень. Ангеліна брехала? Вона не вагітна від мене? Або, якщо вона вагітна, то ця дитина – не моя. Я дивлюся на лікаря, і її обличчя розпливається перед моїми очима.