49. Ігор 

Сиджу на дивані в квартирі Ангеліни, і темрява, розбавлена лише тьмяним світлом настільної лампи, обіймає мене, як холодна ковдра. Дощ усе ще барабанить по вікнах, і його ритм – єдиний звук, який порушує тишу. Мої руки лежать на колінах, але я не можу сидіти спокійно. Мої очі блукають по кімнаті, ніби я вперше тут, хоча я бував у цій квартирі десятки разів. Але тепер я дивлюся на неї по-новому, з підозрою, ніби кожна річ, кожен куточок може приховувати правду, яку Ангеліна ховає від мене. Я шукаю відповіді, які вона не дає, шукаю докази, що підтвердять або спростують те, що кричали ворони на кладовищі: “Брех-ня! Бррех-ня!”  

Квартира Ангеліни виглядає так само, як я пам’ятаю, але водночас інакше. На журнальному столику стоїть скляна ваза з кількома зів’ялими трояндами, які вона, мабуть, забула викинути. Поруч – стопка журналів про моду, їхні глянцеві обкладинки відбивають світло лампи. На полиці над телевізором – кілька фоторамок, але я помічаю, що нашої спільної фотографії, яку ми зробили минулого літа на озері, там уже немає. Її місце зайняла якась абстрактна картина, намальована грубими мазками, ніби хтось намагався заховати емоції за хаосом фарб. Я встаю, відчуваючи, як слабкість від лихоманки все ще туманить мізки і сплутує рухи, але цікавість сильніша. Я хочу знати, що ця квартира приховує.

Що Ангеліна приховує.  

Я підходжу до комода в кутку, де вона завжди тримала свої дрібнички. Шухляди відкриваються з тихим скрипом, і я обережно переглядаю вміст, ніби боюся, що щось вискочить і вкусить мене. Косметичка, кілька браслетів, старі листівки, які вона колекціонувала ще в університеті. Мої пальці натрапляють на маленький флакон парфумів – витончений, із золотистою кришечкою, наполовину порожній. Я підношу його до світла, читаючи назву: «Chanel Coco Mademoiselle». Запах, який я асоціюю з Ангеліною – солодкий, із нотками ванілі й цитрусу, холодний, але з легкою гостротою, як вона сама. Я ставлю флакон назад, відчуваючи, як у грудях стискається від спогадів. Це той запах, який я відчував, коли ми ще намагалися бути разом, коли я ще вірив, що можу її любити. Але тепер він здається чужим, наче належить іншій людині, іншому життю.  

Я переходжу до книжкової полиці, де стоять її романи – переважно мелодрами, із закладками, що стирчать із сторінок. Мої очі ковзають по обкладинках, але я не знаходжу нічого, що могло б дати мені відповіді. Жодних записок, жодних листів, жодних доказів. Лише книги, парфуми, дрібнички, які розповідають про її життя, але не про її брехню. Я відчуваю, як у мені наростає розчарування. Я хотів знайти щось – що завгодно, – що підтвердило б мої сумніви, що дало б мені право звинуватити її. Але квартира мовчить, як і вона.  

Я повертаюся до дивана, падаю на нього і притискаю долоні до обличчя. Мої думки – вир, у якому крутяться Діана, її сльози, її голос, коли вона кричала, що їй потрібен я. Знову згадую тітку, її усмішку на могилі, і ворон, що каркали “брехня”. І я відчуваю, як усе в мені тремтить від сумніву й надії. Якщо Ангеліна бреше, якщо ця дитина не моя, я вільний. Вільний повернутися до Діани, благати її про прощення, сказати, що вона – єдина, кого я кохаю. Але якщо вона не бреше… я не можу кинути дитину. Не можу повторити помилки свого батька, який залишив нас, коли я був ще дитиною.  

Раптом я чую звук ключів у замку, і моє серце зупиняється на мить. Двері відчиняються, і Ангеліна заходить у квартиру. Її силует темний на тлі світла з коридору, але я бачу, як вона зупиняється, помітивши мене. Її сумка падає на підставку з тихим стуком, і вона вмикає світло у вітальні. Її очі – великі, налякані – зустрічаються з моїми, і я відчуваю, як повітря між нами густішає.  

– Ігоре, – її голос на диво лагідний, і вона робить крок до мене. – Ти… ти тут.  

Я встаю, відчуваючи, як усе в мені напружується. Від неї пахне парфумами – але не її звичним «Coco Mademoiselle». Це інший запах, різкіший, із нотками сандалу й тютюну, і я одразу впізнаю його. Це парфуми Влада. Ті самі, що я відчував у офісі щоразу, коли він заходив. Мої кулаки стискаються, і я відчуваю, як гнів закипає в грудях, як лава.  

– Чому ти була з Владом, – кажу, і мій голос звучить холодно, хоча всередині я палаю. – Ти пахнеш його парфумами.  

Вона завмирає, і її очі розширюються, ніби я спіймав її на гарячому. Вона відкриває рот, щоб щось сказати, але я не даю їй.  

– Ти сказала, що обговорювала з ним права нашої дитини, – продовжую я, і мій голос тремтить від напруги. – Чому взагалі ти вирішила… Що ця дитина має з'явитися. За моєю спиною, Ангеліно? Чому без мого дозволу, без мого рішення? Ти думаєш, я не маю права знати, що відбувається?  

Вона відступає на крок, і я бачу, як її губи тремтять. Її очі наповнюються сльозами, і вона притискає руку до грудей, ніби намагається втримати себе.  

– Ігоре, я… я не хотіла, – шепоче вона, і її голос зривається. – Влад… він просто привітав мене. Сказав, що може допомогти з юридичними тонкощами. З правами дитини, з усім, що буде потрібно в майбутньому. Я просто хотіла бути готовою.  

Її слова звучать щиро, але я не вірю їй. Не можу вірити, коли в моїй голові каркають ворони, коли я відчуваю запах Влада на її шкірі. Я роблю крок до неї, і мої руки тремтять від гніву.  

– Готовою? А я?? – зриваюсь,  і мій голос розриває тишу квартири. – Ти вирішила все за мене, Ангеліно! Ти спочатку вирішила, що можеш мати спільну дитину без мого відома, а потім вирішила, що можеш говорити про мою дитину з моїм другом, не сказавши мені ні слова! Чому ти це робиш?