48. Діана

Прокидаюся з важкою головою, ніби хтось наповнив її ватою, і перше, що роблю, – хапаю телефон, перевіряючи повідомлення. Нічого. Від Ігоря жодної звістки. Його останнє повідомлення, надіслане зе до хвороби і нашої розмови, досі горить у моїй голові:

“Дякую небесам, що зустрів тебе. У нас все буде добре! Обіцяю”.

Обіцяю. Це слово здається таким порожнім, коли я сиджу в тиші своєї квартири, де ще вчора повітря було наповнене його подихом, його жаром, його присутністю. Я стискаю телефон так сильно, що пальці болять, і відчуваю, як у грудях наростає знайомий біль – суміш гніву, страху і любові, яка не відпускає, хоч би як я намагалася.  

Я не знаю, де він зараз. Не знаю, чи повернеться він взагалі. Але я знаю, що не можу сидіти тут, у цій квартирі, де кожен куточок нагадує про нього – диван, де він лежав у лихоманці, уламки вази, які я так викинула в корзину для сміття, але сміття так і не винесла, холодна плитка у ванній, де я ховалася від нього і від себе. Я змушую себе встати, натягую джинси і светр, хапаю сумку з ноутбуком і виходжу на вулицю. Сьогодні заняття, і хоча курси завершуються достроково, я мушу бути там. Мушу хоч на кілька годин відволіктися від думок про Ігоря, про Лондон, про все, що розриває мене зсередини.  

______

На вулиці прохолодно, повітря пахне дощем і мокрим асфальтом. Я йду до офісу курсів, і кожен крок здається важчим, ніж попередній. Мої думки крутяться навколо Ігоря – його блідого обличчя, його тремтячого голосу, коли він просив часу.

Часу.

Це слово ріже мене, як ніж, бо я віддала йому ті три доби, три ночі, три шматки своєї душі, а він пішов, залишивши лише коротке повідомлення. І все ж я не можу його ненавидіти. Я люблю його, і ця любов – як якір, що тягне мене на дно, але я не можу відпустити його.  

У лекційній залі я сідаю в кутку, подалі від усіх, і відкриваю ноутбук, вдаючи, що слухаю викладача. Але слова Наталії Іванівни про Лондон, про можливість продовжити навчання, про шанс, який буває раз у житті, крутяться в моїй голові, як заїжджена платівка. Я не вирішила. Не знаю, чи хочу їхати. Лондон здається таким далеким, таким чужим, коли моє серце прив’язане до Ігоря, до його таємниць, до його болю, до його любові, яку я відчуваю, але яку він не може мені дати.  

Але… Що, як я не потрібна йому? Тоді поїхати було б найрозуміншим, найвиваженішим рішенням. Татко так би хотів, аби я мала гарне майбутнє, професію, кар'єру… 

_____

Після заняття йду до кафе, де завжди людно, але сьогодні мені це байдуже. Я сідаю за столик біля вікна, замовляю каву і втуплююся в екран телефону, сподіваючись, що Ігор напише. Але екран залишається порожнім, і я відчуваю, як у грудях наростає відчай. Я не хочу думати про Лондон, не хочу думати про Олексія, не хочу думати про майбутнє, яке здається таким невизначеним без нього.  

Раптом перед моїм столиком з’являється Олексій. Я здригаюся, бо не помітила, як він підійшов. У його руках – паперовий пакет із логотипом кафе, і він кладе його переді мною, усміхаючись своєю звичною теплою усмішкою, від якої мені чомусь хочеться відвернутися.  

– Привіт, – каже він, і його голос звучить м’яко, але я чую в ньому нотку обережності. – Я приніс тобі круасан з банановим джемом. Вони тут хрусткі і просто божественні. Спробуй. 

Я дивлюся на пакет, і мої пальці мимоволі стискаються. Я не хочу круасан. Не хочу його уваги. Не хочу, щоб він сидів тут, коли я намагаюся тримати себе в руках, щоб не розплакатися просто посеред кафе. Але я змушую себе кивнути і пробурмотіти не надто переконливе:

– Дякую.  

Він сідає навпроти, не чекаючи запрошення, і я відчуваю, як у мені наростає роздратування. Я не хочу говорити. Не хочу бачити його, не хочу чути його голос, який завжди звучить так, ніби він знає, що мені потрібно. Але Олексій не здається. Він ніколи не здається.  

– Діано, не треба закриватися в собі, – каже він тихо, і його очі, повні турботи, дивляться прямо в мої. – Я знаю, що тобі зараз важко. Але ти… ти ж готується до Лондона, правда?  

Я завмираю. Лондон. Це слово звучить, як удар, і я відчуваю, як мої плечі напружуються. Я не вирішила. Не знаю, чи зможу поїхати, коли Ігор десь там, без звістки, коли я не знаю, чи повернеться він до мене. Я відводжу погляд, дивлюся у вікно, де люди поспішають під парасолями, і шепочу:  

– Я не вирішила.  

Олексій мовчить, і я відчуваю, як його погляд тяжіє на мені, як тягар. Потім він зітхає, і я чую в його голосі розчарування, змішане з болем.  

– Діано, це через мене? – питає він, і його завжди спокійний голос тремтить. – Якщо це через мене, скажи. Я… я навіть готовий відмовитися.  

Я різко повертаю голову, і мої очі зустрічаються з його. У них стільки болю, стільки щирості, що я відчуваю, як у горлі стає клубок. Я не хочу робити йому боляче. Не хочу, щоб він думав, що це через нього. Але я не можу сказати йому правду – що моє серце належить Ігорю, що я не можу думати про Лондон, коли не знаю, чи є у нас із ним майбутнє.  

– Це не через тебе, – кажу я тихо, і мої слова звучать слабко, майже нещиро. – Я просто… я ще не знаю, чого хочу.  

Він дивиться на мене, і я бачу, як його плечі опускаються. Але потім він нахиляється ближче, і його голос стає твердішим, сповненим рішучості.