41. Ігор
Дощ барабанить по лобовому склу, і я вмикаю двірники, які зі скрипом розмазують краплі, але видимість усе одно погана. Мої руки міцно стискають кермо, а думки – суцільний хаос, у якому крутяться ворони з їхнім карканням, тітчине фото на могилі, і той спалах блискавки, що змусив мене отямитися.
“Бррех-ня”, – кричали ворони, і це слово тепер пульсує в моїй голові, як другий, якийсь механічний, чужорідний пульс. Ангеліна бреше. Я не знаю, чому чи як, але я мушу почути це з її вуст. Мушу подивитися їй в очі й запитати про дитину, про нашу дитину, і про те, чи є вона насправді.
Місто зустрічає мене вогнями, що розмиваються в дощовій пелені, і я їду до Ангеліни, до її квартири, де ми колись проводили вечори, намагаючись уявити спільне майбутнє, якого я вже тоді не хотів, правда, не мав з чим порівняти і зрозуміти це. Та й потім, тоді я взагалі мало що хотів насправді.
Дорога здається довшою, ніж зазвичай, і кожен поворот, кожен світлофор дратує мене, ніби світ змовився затримати мене. Я згадую Діану, її сльози, її голос, коли вона кричала, що їй потрібен я. Я завдав їй болю, і ця думка ріже мене сильніше, ніж будь-яка брехня Ангеліни. Але я мушу закінчити це, перш ніж повернуся до неї. Мушу знати правду, щоб мати право благати її про прощення.
Коли я паркуюся біля будинку Ангеліни, дощ усе ще ллє, і я вискакую з машини, не розкриваючи парасолі. Моя куртка промокає за секунди, але мені байдуже. Як і на те – що коліна досі брудні від кладовищенської землі.
Я біжу до під’їзду, набираю код на домофоні й піднімаюся на її поверх, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Я стукаю у двері, спочатку тихо, потім сильніше, але відповіді немає. Тиша за дверима – глуха, порожня, і я відчуваю, як у мені наростає тривога. Я дістаю телефон і набираю її номер, притискаючи слухавку до вуха так сильно, що відчуваю біль.
Гудки тягнуться вічність, і я вже думаю, що вона не відповість, але нарешті чую її голос.
– Ігоре? – вона звучить здивовано, але в її тоні є щось обережне, ніби вона чекає підступу.
– Ангеліно, де ти? – мій голос різкий, і я не намагаюся це приховати. – Я у тебе вдома. Відкрий двері.
– Я… я не вдома, – каже вона, і я чую на тлі музику, приглушену, але веселу, і якісь голоси. – Я скоро приїду. Зачекай мене, добре?
Я стискаю телефон так сильно, що кісточки біліють. Її слова дратують мене, і я відчуваю, як у мені наростає гнів. Скоро приїду? Вона думає, що я буду сидіти й чекати, коли вона гуляє десь, можливо, з кимось, доки я через її одноосібне рішення щойно стояв на колінах перед могилою тітки, благаючи відповідей?
– Ні, – кажу я вперто, і мій голос звучить ще більш різко. – Скажи, де ти. Я приїду сам.
Вона мовчить кілька секунд, і я чую, як зітхає. На тлі музика стає голоснішою, і мені здається, що я впізнаю голос. Низький, із легкою хрипотою. Влад? Я завмираю, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині, попри мокру куртку. Я чую його сміх, короткий, безтурботний, і мої пальці стискають телефон ще сильніше.
– Ти зараз з Владом? – питаю, і мій голос тремтить від напруги.
Вона знову мовчить, і ця пауза – красномовніша за слова. Нарешті вона відповідає, і її голос звучить тихо, майже винувато.
– Так, я з Владом. Ми в “Вишні”, – каже вона, називаючи ресторан у центрі міста, де ми колись святкували її день народження. – Я зустрілася з ним, щоб… щоб обговорити права моєї дитини. Нашої дитини, Ігоре.
Її слова б’ють мене, як грім, і я відчуваю, як усе в мені стискається. Права дитини? З Владом? Моїм другом, який кілька годин тому плескав мене по плечу, вітаючи з «радістю»? Я згадую його усмішку, його слова – «Чого ти киснеш?» – і відчуваю, як у мені закипає гнів. Що він робить із нею? За моєю спиною! Чому вона говорить із ним про нашу дитину, коли я навіть не впевнений, що ця дитина моя? Ворони з кладовища знову каркають у моїй голові: “Брех-ня! Бррех-ня!”.
– Я почекаю тебе тут, – кажу я холодно, і мій голос звучить, як сталь, хоча всередині я розриваюся. – Приїжджай. Нам треба поговорити.
Я кладу слухавку, не чекаючи її відповіді, і відчуваю, як мої плечі опускаються під вагою втоми. Я спускаюся до квартири, використовую запасний ключ, який вона колись дала мені, і заходжу всередину. Квартира пахне її парфумами – солодкими, з ноткою ванілі, – і цей запах викликає в мені суміш ностальгії й болю. Я сідаю на диван у вітальні, не знімаючи мокрої куртки, і втуплююся в темряву. Мої думки – вир, у якому крутяться Ангеліна, Влад, Діана, і таємниця, що не дає мені спокою.
Я не довіряю їй. Не довіряю її словам про дитину, не довіряю її зустрічі з Владом. Я згадую, як вона плакала, коли сказала про вагітність, як трималася за живіт, ніби вже відчувала там життя. Але тепер я бачу це інакше – її сльози здаються мені грою, її слова – пасткою. Я згадую тітку Олену, її усмішку на могилі, і ворон, що кричали “брехня”. Я згадую клініку, в якій ми обоє вирішили здати матеріал на збереження. І я відчуваю, як сумнів, який гриз мене зсередини, стає впевненістю. Вона бреше. Але чому?
Я дивлюся на годинник – північ давно минула, але я знаю, що не засну. Я чекаю її, чекаю, щоб почути правду, якою б вона не була. Мої руки стискаються в кулаки, і я відчуваю, як у мені наростає рішучість. Я не дозволю їй грати зі мною. Не дозволю їй тримати мене в клітці. І коли я дізнаюся правду, я повернуся до Діани. Я впаду на коліна, скажу їй усе – про любов, про страх, про брехню, що ледь не зруйнувала нас. І я благатиму її дати мені шанс, навіть якщо я не заслуговую його.