46. Ігор

Дорога до кладовища тягнеться, як вічність, вузька й покручена, облямована старими липами, чиї гілки нависають над асфальтом, ніби хочуть сховати мене від світу. Або загребти своїми моторошними руками-лапами. 

Фари машини вихоплюють із темряви лише шматки дороги, а за вікном – суцільна пітьма, розбавлена лише слабким сяйвом місяця, що пробивається крізь хмари. Я їду повільно, бо мої руки тремтять на кермі, а думки зараз – хаотичний вир, у якому крутяться Діана, Ангеліна,розмови, спогади. Я їду туди, де можу отримати відповіді – як би дико це не звучало. Я мушу поговорити з єдиною людиною, яка може мені допомогти, навіть якщо вона недавно пішла з цього світу. Вона завжди знала, що робити. Вона завжди бачила мене наскрізь. І я впевнений, навіть після її смерті – вона зі мною.  

***

Кладовище зустрічає тишею, такою густою, що здається, ніби навіть мої думки звучать надто голосно. Я паркую машину біля іржавих воріт, вимикаю двигун і сиджу кілька секунд, втупившись у темряву. Мої пальці стискають кермо, ніби це єдине, що тримає мене в реальності. Я не був тут із похорону тітки, майже два роки тому. Але зараз я відчуваю, що мені більше нікуди йти. Ні до Діани, яку я образив, ні до Ангеліни, чиї слова про вагітність просто розривають мене навпіл. Тільки до тітки, яка, навіть пішовши, залишила в мені відчуття, що вона досі десь поруч.  

Я беру ліхтарик із бардачка, виходжу з машини й зачиняю двері. Звук грюкоту лунає в тиші, як постріл, і я здригаюся, відчуваючи, як холодне повітря кусає мої щоки. Кладовище виглядає моторошно вночі – хрести й надгробки, ледь видимі в тьмяному світлі місяця, стоять, як мовчазні вартові. Я йду стежкою, хрустячи гравієм під ногами, і світло ліхтарика танцює на могилах, вихоплюючи викарбувані імена й дати. Я знаю, де її могила – у дальньому кутку, а поряд – стара груша, яка щовесни цвіте так, ніби хоче нагадати про життя.  

Коли я доходжу до місця, моє серце стискається. Поки що хрестик на могилі тітоньки простий, із посіролого дерева, з її ім’ям і датами, що здаються такими несправедливими. Їй було лише шістдесят два, коли хвороба забрала її, швидко й безжально. Я опускаюся на коліна перед могилою, відчуваючи, як вологий ґрунт просочується крізь джинси. Ліхтарик кладу поруч, і його світло падає на пожовклу фотографію тітки на табличці. Вона усміхається, як завжди – тепло, з легкою іронією в очах, ніби знає більше, ніж говорить. Я проводжу пальцями по її імені, і мої губи тремтять, коли я шепочу:  

– Тітонько, мені тебе не вистачає.

Тиша відповідає мені, але я відчуваю, ніби вона слухає. Вона завжди слухала, навіть коли я був дурним підлітком, який не знав, куди себе подіти. Я опускаю голову, відчуваючи, як у горлі наростає клубок, і починаю говорити, спотикаючись об слова, ніби вириваю їх із себе.  

– Я не знаю, що робити, тітонько. Усе пішло шкереберть. Я кохаю Діану. Кохаю так сильно, що без неї мені не можу дихати. Вона… вона була зі мною, коли я горів у лихоманці, три дні не відходила, тримала мене за руку, а я… я завдав їй болю. Я сказав, що мені потрібен час, бо не знаю, як бути з нею, коли Ангеліна… – я зупиняюся, відчуваючи, як мої слова стають важчими. – Ангеліна каже, що вагітна. Каже, що це моя дитина. І я не можу її кинути, тітонько. Не можу залишити дитину без батька. Але я не можу жити без Діани. І… я боюся, що ця дитина – єдина, яку я можу мати. 

Я замовкаю, і тиша кладовища обіймає мене, холодна й непроникна. Мої руки тремтять, і я стискаю їх у кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Я згадую Діану, її сльози, її гнів, коли вона кинула вазу. Я згадую Ангеліну, її заплакані очі, коли вона сказала про вагітність, і сумнів, який гризе мене зсередини. Я піднімаю голову до тітчиного фото, і її усмішка здається мені такою живою, що я ледь не плачу.  

– Тітонько, скажи, що мені робити, – благаю я, і мій голос різкий, як тріщить суха гілка під ногами. – Я не можу втратити Діану, але не можу кинути дитину. Як мені вибрати? Як мені жити з цим?  

Раптом повітря розриває різке каркання, і я здригаюся, ледь не падаючи на землю. Над головою, десь у гілках груші, пролітають ворони – їхні чорні крила миготять у тьмяному світлі, а крики лунають, як попередження. “Кар-р! Кар-р!” – їхні голоси грубі, пронизливі, і я завмираю, слухаючи. Але в цьому карканні мені чується щось інше, щось, що змушує моє серце зупинитися. “Брех-ня! Бррех-ня!” – наче вони кричать, наче повторюють слово, яке я боюся вимовити вголос. Я дивлюся вгору, намагаючись розгледіти їх у темряві, але бачу лише тіні, що зникають у пітьмі.  

– Боже… – шепочу я, і мій голос тремтить. Я повертаюся до могили, до тітчиного фото, і відчуваю, як холодний піт стікає по спині. – Тітонько, ти вважаєш, що Ангеліна мені бреше?  

Я чекаю відповіді, але її немає. Лише тиша, лише шелест листя на вітрі, що раптово посилюється. Небо над головою темніє, хмари згущуються, і я відчуваю, як перша крапля дощу падає на мою щоку, холодна й важка. Потім ще одна, і ще. Дощ набирає сили, і я сиджу на колінах, не рухаючись, дивлячись на тітчине обличчя. Її усмішка не змінюється, але мені здається, що вона знає. Знає правду, яку я боюся прийняти.  

Раптом небо розриває спалах блискавки, і грім гримить так голосно, що я здригаюся, ледь не падаючи. Світло на мить заливає кладовище, вихоплюючи з темряви хрести, надгробки, і тітчине фото, яке здається живим у цьому сяйві. Я отямлююся, моє серце калатає, і я розумію, що не можу залишатися тут. Дощ уже ллє, як із відра, промочуючи мою куртку, моє волосся, мою шкіру. Я хапаю ліхтарик і біжу до машини, спотикаючись на мокрому гравії, відчуваючи, як паніка стискає мої груди.