45. Діана 

Я сиджу у ванній, притиснувшись спиною до холодної плитки, і відчуваю, як сльози повільно стікають по щоках. Руки досі тремтять, а груди стискає біль, який не відпускає з того моменту, як я грюкнула дверима перед Ігорем.

Його слова – “Мені потрібен час” – досі звучать у моїй голові, як зламана платівка, і кожен раз, коли я їх згадую, щось у мені тріщить, наче скло під важким черевиком. Я кинула в нього вазу. Я кричала. Я зламалася перед ним, і тепер сиджу тут, у цій тісній ванні, намагаючись зібрати себе докупи, але не можу.

Я люблю його. Люблю так сильно, що кожен його погляд, кожен його подих – це частина мене. Але він хоче часу. Часу, якого в мене немає, бо я віддала йому все – і мова не про три доби, три ночі, три шматки своєї душі, які я вирвала, щоб тримати його в безпеці.  Мова про інше… 

Телефон на підлозі, просто на вологій плитці, дзвонить уже втретє, і я дивлюся на нього, як на ворога. Екран блимає, висвічуючи ім’я – “Наталія Іванівна”.

Я не хочу брати слухавку. Не хочу чути про курси, про бланки, про будь-що, що не стосується Ігоря. Але дзвінок не вщухає, наполегливий, як стукіт у двері, і я відчуваю, як у мені наростає роздратування. Я витираю сльози рукавом светра, глибоко вдихаю і нарешті натискаю зелену кнопку.  

– Алло, – мій голос хрипкий, надломлений, і я ненавиджу себе за те, як він звучить.  

– Діано, добрий день! – голос Наталії Іванівни бадьорий, але з ноткою офіційності, яка змушує мене напружитися. – Я намагалася до вас додзвонитися. Ви де?  

– Я… вдома, – кажу я, і моє горло стискається, коли я згадую, що Ігор, мабуть, досі за тими дверима, на дивані, де я залишила його. – Вибачте, я захворіла.  

– О, чую по голосу! Розумію, – вона робить паузу, і я чую, як шелестять папери на тому кінці лінії. – Вибач, що турбую, але у мене важливі новини. Курси завершуються достроково через організаційні зміни, однак є хороша новина. Ми отримали пропозицію від наших партнерів у Лондоні. Вони готові прийняти двох найкращих студентів на продовження навчання з можливістю подальшого вступу до їхнього університету завчасно. Інших студентів групи ми переводимо до наших партнерів в столиці. 

Я завмираю. Її слова доходять до мене повільно, ніби крізь туман. Лондон. Навчання. Вступ. Це звучить як мрія, як шанс, про який я могла б тільки мріяти ще кілька тижнів тому. Але зараз? Зараз це здається таким далеким, таким неважливим...  

– Це… ясно, – кажу я, але мій голос звучить байдуже, і я відчуваю, як Наталія Іванівна хмуриться на тому кінці лінії, хоча не бачу її. – А хто ці студенти?  

Вона робить паузу, і я чую, як вона перегортає сторінку, ніби перевіряє щось у своїх записах.  

– Ви, Діано, – каже вона, і її голос сповнений гордості. – Ви показали найкращі результати. Це унікальна можливість, Діано. Ви мусите дати відповідь до кінця тижня.  

– А коли… виїзд? 

– Наступна п'ятниця. Наш викладач поїде з вами і все організує. – слова падають, як каміння в і так збурену воді. 

– Дякую. А хто… той другий студент? – питаю. 

– Олексій Руданський! 

Я відчуваю, як моє серце падає. Олексій. Звичайно, Олексій. Його ім’я, як удар, повертає мене до того моменту, коли він стояв під моїми дверима, тримаючи бланки, і питав, чи я не сама. Я згадую його розчарований голос, його погляд, повний болю, і відчуваю, як у грудях наростає клубок із провини й гніву. Я не хочу його ранити, але я не можу думати про нього, не можу думати про Лондон, коли Ігор – це єдине, що тримає мене тут, у цій реальності.  

– Дякую, Наталіє Іванівно, – кажу я, і мій голос звучить глухо, наче я говорю з-під води. – Можна… я подумаю?

– Звісно! Але думайте швидше, Діано, – її тон стає суворішим. – Це шанс, який буває раз у житті.  І, люба, – раптом змінює тон вже зовсім радикально на лагідний, щирий – ти його заслужила. як ніхто!

Я дякую знову, киваю, хоча вона цього не бачить, і кладу слухавку. Телефон вислизає з моїх рук і падає на підлогу з тихим стуком. Я притискаю долоні до обличчя, відчуваючи, як сльози знову течуть, гарячі й нестримні.

Лондон. Навчання. Олексій.

Це все звучить як інше життя, життя, яке могло б бути моїм, якби я не любила Ігоря. Якби я не віддала йому все – своє серце, свої ночі, свою силу.  

Я згадую, як він сказав, що йому потрібен час. Час. Це слово ріже мене, як ніж, і я відчуваю, як у мені наростає хвиля гніву, змішана з болем. Три доби я сиділа біля нього, три доби я не спала, не їла, тримаючи його руку, щоб він не зник у лихоманці. А він хоче часу? Після всього, що я для нього зробила? Після того, як я кинула в нього вазу, як кричала, як сховалася тут, у цій ванні, щоб не зламатися перед ним остаточно?