44. 1 Ігор

Якусь мить Влад дивиться на мене з сумішшю подиву та шоку. 

– Серйозно? Чувак, та це ж круто! Ти будеш татом! – він сміється, хапає пляшку пива і простягає її мені, ніби ми святкуємо. – Чого ти киснеш? Це ж радість!  

Його слова ріжуть мене, як ніж, і я відчуваю, як у мені наростає гнів. Радість? Він думає, що це радість? Він не знає, що я кохаю іншу. Не знає, що Ангелінина вагітність – це ланцюг, який тримає мене в клітці. Не знає, що я щойно зруйнував усе, що було між мною і Діаною, бо не зміг сказати їй правду.  

– Заткнись, Владе, – кажу я різко, і мій голос звучить, як удар. Я встаю, відштовхуючи його руку з пляшкою, і відчуваю, як усе в мені кипить. – Це не радість. Її вагітність… вона була не на часі.  

Влад дивиться на мене, і його усмішка повільно зникає. Він хмурить брови, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але я бачу, що він не вловлює. А як він може зрозуміти мене? Він не знає про Діану. Не знає, як я люблю її, як кожен її погляд, кожен дотик – це єдине, що тримає мене на плаву. Не знає, як я ненавиджу себе за те, що не можу бути з нею, бо Ангеліна носить мою дитину.  

– Чувак, ти чого? – тихо питає він, і його голос звучить обережно, ніби він боїться, що я вибухну. – Що не так?  

Я відвертаюся, відчуваючи, як мої плечі опускаються під вагою його запитання. Що не так? Усе не так. Моє життя – це суцільна помилка, і я не знаю, як її виправити. Я хочу розповісти йому все – про Діану, про Ангеліну, про те, як я розриваюся між любов’ю і обов’язком. Але слова застрягають у горлі, і я лише кажу:  

– Просто… усе складно.  

Влад мовчить, і я чую, як він відкриває пляшку пива, як шипить газ. Він робить ковток, а потім ставить пляшку на стіл із тихим стуком.  

– Слухай, Ігоре, – каже він, і його голос звучить серйозніше, ніж зазвичай. – Я не знаю, що там у тебе відбувається, але якщо ти хочеш поговорити – я тут.  

Я киваю, хоча він цього не бачить, бо я стою спиною до нього. Я вдячний за його слова, але знаю, що не можу відкритися. Не можу сказати йому правду, бо тоді вона стане реальнішою, і я не готовий до цього. Я повертаюся до столу, сідаю в крісло і втуплююся в темний екран комп’ютера, ніби він може дати мені відповіді.  

– Дякую, – кажу я тихо, і мій голос звучить, як шепіт. – Але я… я сам розберуся.  

Влад зітхає, і я чую, як він піднімається.  

– Як хочеш, – каже він. – Але якщо передумаєш – ти знаєш, де мене знайти.  

Він іде, і двері тихо зачиняються за ним. Я залишаюся сам, у темному офісі, із пляшкою пива, що стоїть на столі, і думками, які рвуться на шматки. Я згадую Діанин гнів, її сльози, її голос, коли вона кричала, що я хочу часу. Я згадую Ангеліну, її слова про дитину, її сльози, коли я сказав, що нам треба поговорити. Я згадую, як кохаю Діану, як хочу бути з нею, але не можу, бо мій обов’язок тримає мене в клітці.  

Я притискаю долоні до обличчя, відчуваючи, як усе в мені тремтить. Я розбитий, і не знаю, як зібрати себе докупи. Але я знаю одне: я не можу втратити Діану.