44. Ігор  

Я стою перед дверима ванної, притиснувшись долонею до холодного дерева, і відчуваю, як усе в мені тріщить, наче стара будівля перед обвалом. Діанин гнів, її сльози, звук розбитої вази – усе це крутиться в моїй голові, як зламана платівка. Я шепочу її ім’я, благаючи пробачення, (боже, про яке пробачення може йти мова?) але за дверима – тиша, важка, як камінь. Вона не відповідає, і я знаю, що не заслуговую її відповіді. Я завдав їй болю, знову, і цього разу вже остаточно не знаю, як все виправити. Мої ноги тремтять, слабкість від лихоманки досі тримає мене в лещатах, але я не можу залишатися тут. Не можу стояти перед цими дверима, знаючи, що вона плаче через мене.  

Я повільно відступаю, йду, наче по розбитому склу. Кімната здається чужою – миска з водою на столі, розсипані уламки вази на підлозі, плед, що сповз із дивана. Усе це нагадує мені, як вона доглядала за мною три доби, як тримала мою руку, як шепотіла, що я в безпеці. А я? Я відплатив їй брехнею, мовчанням, проханням про час, якого в мене немає. Я хапаю свою куртку зі спинки стільця, відчуваючи, як у грудях наростає клубок із провини й відчаю. Я мушу піти. Мушу дати їй спокій, хоча б на якийсь час, хоча б поки не зрозумію, як все виправити.  

На вулиці холодно, дощ припинився, але повітря сире, і воно проникає крізь мою тонку сорочку, змушуючи мене здригатися. Я сідаю в машину, і мої руки тремтять, коли я вставляю ключ у замок запалювання. Двигун оживає з тихим гуркотом, але я не рушаю одразу. Сиджу, втупившись у лобове скло, де краплі дощу повільно стікають, залишаючи розмиті сліди. Мої думки – хаос.

Діана. Ангеліна. Дитина.

Любов, яку я не можу відпустити, і обов’язок, який не можу ігнорувати. Я б’ю долонею по керму, відчуваючи, як біль у кісточках трохи повертає мене до реальності. Але це не допомагає. Я розбитий, і не знаю, як зібрати себе докупи.  

Я їду до офісу, хоча знаю, що там нікого не буде. Уже пізно, годинник на панелі авто показує майже північ, але я не можу їхати додому. Дім – це місце, де чекає Ангеліна, її запитання, її погляди, її живіт, який скоро почне округлятися. Я не готовий до цього. Не готовий дивитися їй в очі, коли моє серце належить іншій. Офіс – єдине місце, де я можу сховатися, хоча б на кілька годин, де я можу вдавати, що моє життя не руйнується.  

Коли я заходжу в темне приміщення, запах паперу, кави й старої техніки обіймає мене, як старий друг. Я не вмикаю світло, лише падаю в крісло за своїм столом, відчуваючи, як спинка скрипить під моєю вагою. Мої руки лежать на столі, і я втуплююся в них, ніби вони можуть дати мені відповіді. Але вони мовчать. Усе мовчить, крім моїх думок, які кричать, рвуться, б’ються одна об одну, як хвилі об скелі. Я згадую Діанин голос, її сльози, її гнів. Я згадую, як вона кинула вазу, як її очі блищали від болю, і відчуваю, як у горлі наростає клубок. Я ненавиджу себе за це. Ненавиджу за те, що не можу бути тим, ким вона заслуговує.  

Раптом двері офісу скриплять, і я здригаюся, різко піднімаючи голову. У дверях стоїть Влад, старий друг, і юрист-помічник з яким ми ділимо цей офіс уже кілька років. Його силует освітлений тьмяним світлом із коридору, і я бачу, як він тримає в руках пляшку пива, яку, мабуть, прихопив з нашого спільного міні-бару.  

– Ігоре? – його голос здивований, але в ньому чути нотку веселощів. – Ти що, ночуєш тут? Що за фігня, чувак? – в кінці робочого дня Влад вже може дозволити собі неформат та не-офіціоз у спідкуванні. 

Я не відповідаю, лише відводжу погляд, сподіваючись, що він піде. Але Влад не з тих, хто розуміє натяки. Він заходить, умикає світло, і я мружуся від різкого світла лампи над головою. Він ставить пляшку на стіл, сідає навпроти мене і вдивляється в моє обличчя.  

– Ти виглядаєш, як привид, – каже він, і його брови піднімаються. – Що сталося? Ти хворий чи що?  

Я зітхаю, відчуваючи, як утома накриває мене, як хвиля. Я не хочу говорити. Не хочу пояснювати. Але Влад дивиться на мене з тією своєю впертою цікавістю, і я знаю, що він не відчепиться, поки не витягне з мене хоч щось.  

– Ангеліна вагітна, – кажу я тихо, і мої слова падають у тишу, як камені в воду.  

Влад завмирає, а потім його обличчя розпливається в широкій усмішці. Він плескає в долоні, ніби я щойно сказав йому, що виграв у лотерею.  

______________

Любі читачі, я вдячна за вашу підтрмку і коментарі! Підпишіться будь ласка на сторіночку, щоб мати змогу першими відслідковувати новини і новинки) 

______________