43. Ігор

Ранок приходить тихо, майже непомітно, ніби не хоче турбувати тьмяну задушливу кімнату, де я лежу. Світло пробивається крізь щілину між шторами, тонке, як лезо, і падає на підлогу, вихоплюючи з темряви світлий килим і блискучі ніжки крісла. Мої очі повільно розплющуються, але світ довкола здається розмитим, ніби я дивлюся крізь запітніле скло. Голова важка, наче наповнена піском, а тіло ломить, ніби я цілу ніч бігав або бився з кимось невидимим. Але жар, той пекельний вогонь, що палив мене зсередини, здається, відступив. Я відчуваю себе слабким, але живим. Легше, ніж учора. Чи позавчора? Я не впевнений. Час розплився, як чорнила на мокрому папері.  

Я повільно повертаю голову і бачу Діану. Вона спить, сидячи в кріслі поруч із диваном, її голова схилилася на бильце, а пасмо вогненого волосся впало на обличчя, закриваючи очі. Її руки, тонкі й бліді, лежать на колінах, і я помічаю, як міцно вона стискає мою долоню, навіть уві сні. Її подих тихий, але нерівний, ніби вона боїться, що я зникну, якщо вона розслабиться. Вона виглядає такою втомленою – тіні під очима, блідість, що проступає крізь її шкіру, і зморшки на лобі, які з’являються, коли вона хвилюється. Мої груди стискаються від болю, гострого, як ніж, коли я дивлюся на неї. Вона залишилася. І не вигнала мене. І це рве моє серце сильніше, ніж будь-яка лихоманка.  

Я намагаюся пригадати, як я тут опинився, але пам’ять – як розірвана плівка: уривки, тіні, обривки звуків. Я пам’ятаю, як ми сиділи за столом, як я намагався говорити про щось буденне, щоб не видати, як погано мені було. Пам’ятаю її голос, сповнений тривоги, коли вона запитала, чи я добре себе почуваю. Пам’ятаю, як я впав на цей диван, як її рука торкнулася мого чола, і її очі, повні страху, коли вона сказала, що я горю. Але все інше – туман. Скільки я тут? День? Два? Я не знаю.  

Моє горло пересохло, і я обережно ворушу пальцями, намагаючись не розбудити її. Її рука тепла, і я відчуваю, як її тепло проникає в мене, заспокоюючи, але водночас розпалюючи біль у грудях. Я не заслуговую її. Не заслуговую цього тепла, цієї ніжності, цієї відданості. Я – чоловік, який загруз у брехні, у провинах, у таємницях, які я не можу їй відкрити. Ангеліна. Її слова, сказані місяць тому, досі звучать у моїй голові, як вирок: «Я вагітна, Ігоре. Це твоя дитина». Ті слова розірвали моє життя навпіл, і я досі не знаю, як склеїти уламки. Я хотів піти від неї, сказати правду, сказати Діані, що вона – єдина, кого я кохаю. Але я не зміг. Не зміг залишити дитину без батька. І тепер я тут, у її будинку, у її турботі, і відчуваю себе ще більшим брехуном.  

Я обережно відпускаю її руку, боячись, що мій дотик спалить її, як спалює мене моя провина. Вона ворушиться уві сні, її брови хмуряться, але вона не прокидається. Я дивлюся на неї, і моє серце стискається від любові, яка болить сильніше за будь-яку хворобу. Вона – моє світло, мій порятунок, але я не можу бути з нею, не зруйнувавши все. А я не переживу її втрати.  

Я повільно сідаю на дивані, і моє тіло протестує – кожен м’яз ниє, голова паморочиться, але я змушую себе дихати глибше. Я живий. Завдяки їй. Я проводжу рукою по обличчю, відчуваючи, як піт і слабкість досі тримають мене в своїх лещатах, але жар відступив, і це дає мені надію. Я дивлюся на стіл, де стоїть миска з водою, рушник, упаковка парацетамолу. Вона доглядала за мною. Весь цей час. І від цієї думки я відчуваю, як у горлі наростає клубок.  

– Діано, – шепочу, і мій голос хрипкий, ледь чутний. Вона ворушиться, її очі повільно розплющуються, і я бачу в них суміш полегшення і втоми.  

– Ігоре, – її голос м’який, але тремтить, ніби вона боїться, що я знову зникну в лихоманці. – Як ти?  

Вона сідає рівніше, її руки тягнуться до мого чола, і я відчуваю, як її пальці обережно торкаються шкіри. Її дотик – як ковток холодної води в пустелі, і я мимоволі заплющую очі, дозволяючи собі на мить забути про все.  

– Краще, – кажу я, і це правда. Жар відступив, але слабкість досі тримає мене, наче ланцюги. – Скільки… скільки я тут?  

Вона дивиться на мене, і в її очах миготить щось, що я не можу розшифрувати. Вона відводить погляд, ніби боїться, що я побачу в ній занадто багато.  

– Третю добу, – тихо каже вона, і її слова падають на мене, як камінь.  

– Третю добу? – голос звучить різкіше, ніж я хотів, і я бачу, як вона здригається. Я шокований. Три дні? Як я міг не пам’ятати? Як я міг лежати тут, змушуючи їй витрачати на мене свій час, свою силу, коли я… коли я не можу бути тим, ким вона мене бачить?  

– Ти був у лихоманці, – продовжує, і її голос тремтить, але вона намагається триматися. – Ти горів, Ігоре. Я не могла залишити тебе.  

Її слова ріжуть мене, як ніж. Вона не могла залишити мене. А я? Я залишив її в темряві, не сказавши остаточної правди про Ангеліну, про дитину, про все, що стоїть між нами. Чи… я встиг їй сказати? 

Дивлюся на неї, на її втомлені очі, на її руки, які досі тремтять від утоми, і відчуваю, як у мені наростає хвиля провини. Я не можу так далі. Не можу тримати її поруч, коли я сам не знаю, що робити зі своїм життям.  

– Діано, – починаю я, і мій голос звучить хрипко, невпевнено. – Мені… мені потрібен час. Я… я не можу так.  

Вона завмирає. Її очі розширюються, і я бачу, як у них спалахує біль, гострий, як блискавка. Її губи тремтять, і на мить мені здається, що вона ось-ось заплаче. Але потім її обличчя змінюється – біль поступається місцем гніву, і я розумію, що сказав щось не те, що мав би в цій ситуації. А ще я тепер розумію, що про Ангеліну і дитину вона знає.   

– Час? – її голос різкий, він ріже повітря, як скло. – Тобі потрібен час? Після того, як я три дні сиджу тут, не сплю, не їм, тримаю тебе за руку, щоб ти не зник? Після того, як я… – вона зупиняється, її голос зривається, і я бачу, як сльози блищать у її очах.