42. Діана

Мені здається, що час застигає, перетворюється на якийсь переварений джем чи нугу і тягнеться-тягнеться-тягнеться… Я не помічаю ні хвилин, ні годин, забуваю про своє минуле і не турбуюсь про майбутнє. Зараз – тільки блідий, мов полотно Крук на моєму ліжку… 

Раптом різкий звук дверного дзвінка розрізає тишу, і я здригаюся так сильно, що ледь не впускаю миску з водою. Мої очі кидаються до дверей, а серце калатає в грудях, наче хоче вирватися назовні. Хто це може бути посеред ночі? 

Я обережно кладу компрес на стіл і встаю, намагаючись не шуміти. Ігор ворушиться, видаючи тихий стогін, і я завмираю, боячись його розбудити. Але він знову заспокоюється, і я на пальчиках йду до дверей. І тільки там нарешті дивлюсь на фітнес-годинник. Всього дев'ята вечора, а я за своїми клопотами думала, вже – пізня ніч.

Дзвінок лунає ще раз, наполегливіше, і я відчуваю, як у мені закипає гнів. Я дивлюся у вічко – і моє серце падає. Олексій. Він стоїть на порозі, тримаючи в руках теку з паперами, і його обличчя напружене, але в очах – та сама вперта надія, яку я бачила десятки разів. Його куртка змокла від дощу, що, мабуть, почався надворі, і він виглядає таким загубленим, що на мить я відчуваю укол провини. Але лише на мить.  

Я не відчиняю двері. Не можу. Не хочу. Я стою, притиснувшись до холодного дерева, і намагаюся дихати тихо, ніби він може почути мої думки. Але потім я чую його голос, приглушений, але наполегливий.  

– Діано, я знаю, що ти вдома. Я привіз бланки. Відкрий, будь ласка, це ненадовго, а без них тобі не зарахують курс. 

Моє серце стискається від сорому й гніву. Сором за те, що я збрехала йому. Гнів за те, що він не зрозумів, не відчув, що я не хочу його бачити. Я хочу крикнути, сказати, щоб він ішов геть, але не можу – Ігор може почути, і я не хочу, щоб він хвилювався. Я стою, притиснувшись до дверей, і відчуваю, як мої руки тремтять.  

Тому двері я таки відчуваю, але не пускаю і не запрошую Олексія в кімнату. 

Щойно Олексій передає мені папери, як з кімнати долинає тихий звук – Ігор ворушиться, його рука сковзає по дивану, і я чую, як він бурмоче щось нерозбірливе уві сні. 

– Вибач, ти не сама? – здивовано питає Олексій. 

Його голос звучить так, ніби його хтось ударив. Я чую в ньому біль, розчарування, і це ріже мене, як ніж. Я не хочу робити йому боляче, але я не можу впустити його. Не можу пояснити. Не можу сказати, що моє серце належить іншому, що я сиджу тут, біля Ігоря, бо він – мій світ, мій біль, моя надія. Я стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні, і шепочу, так тихо, що навіть сама себе ледве чую:  

– Олексію, йди, будь ласка. Я подзвоню тобі завтра. І… дякую! 

Він не відповідає. Я чую, як він зітхає, як його кроки віддаляються, повільні, важкі, ніби він несе на плечах усе своє розчарування. Я притискаюся чолом до дверей, і сльози, які я так довго стримувала, нарешті прориваються. Я не хочу, щоб він страждав, але я не можу дати йому того, що він хоче. Я не можу, бо моє серце – вже не моє. Воно належить Ігорю, належить кожному його подиху, кожному його погляду.  

Я повертаюся до дивана, і мої ноги тремтять, наче я пробігла марафон. Ігор лежить нерухомо, але його груди здіймаються повільніше, спокійніше. Я сідаю поруч, беру його руку, гарячу, але таку рідну, і відчуваю, як усе в мені тремтить. Сльози котяться по моїх щоках, і я не витираю їх. Я дивлюся на нього, на його закрите обличчя, на його губи, що ледь ворушаться у сні, і шепочу:  

– Чому ти? Чому я не можу відпустити тебе?  

Я знаю, що люблю його. Люблю так сильно, що кожен його подих, кожен його рух – це частина мене. Але я також знаю, що він щось приховує. Я бачу це в його очах, у тому, як він іноді відводить погляд, як його голос тремтить, коли ми говоримо про майбутнє. І це лякає мене. Лякає, бо я не знаю, що ховається за його мовчанням, але я знаю, що готова піти за ним куди завгодно, навіть у темряву.  

Я згадую, як він дивився на мене вчора, коли лихоманка відступила на кілька годин, і в його очах було щось більше, ніж вдячність. Це змушувало моє серце битися швидше, що давало надію, але водночас розривало мене зсередини. Я знаю, що він відчуває до мене щось глибоке, але він тримає це в собі, зачиняючи за дверима, до яких я не маю ключа. І все ж я залишаюся. Залишаюся, бо не можу інакше.  

Я кладу голову на край дивана, поруч із його рукою, і відчуваю, як утома накриває мене, як хвиля. Мої очі горять, повіки важкі, але я не дозволяю собі заснути. Я пильную його, як пильнувала минулої ночі. Проводжу пальцями по його долоні, відчуваючи, як його тепло проникає в мене, і шепочу:  

– Я тут, Ігоре. Я завжди буду тут.  

Але в глибині душі я відчуваю, як страх стискає моє серце. Страх, що завтра він прокинеться і піде. Страх, що його таємниці розлучать нас. Страх, що я не зможу врятувати його від того, що ховається в його душі. Але я відганяю ці думки, бо зараз він тут, зі мною, і це єдине, що має значення.  

Я дивлюся на нього, на його спокійне обличчя, і відчуваю, як у мені народжується нова сила. Сила не боротися, а бути. Бути поруч. Бути його домом, його спокоєм, його світлом. І, можливо, одного дня він відкриє мені двері до своєї душі, і я побачу, що ховається за його мовчанням. А я буду готова. Я вже готова.