41. Діана 

Я сиджу на краєчку дивана, де лежить Ігор, і мої руки тремтять від втоми і напруги. Його обличчя бліде, як полотно, піт змочує скроні, а дихання — важке, уривчасте, наче кожен вдих дається йому з боєм і з болем. Другий день лихоманка тримає його в своїх лещатах, і я відчуваю, як вона висмоктує з нього життя, а разом із ним – і з мене. Я змінюю компрес на його чолі, холодна тканина швидко нагрівається від жару його шкіри. Мої пальці обережно торкаються його чола, і я шепочу, майже благаючи:  

– Ігоре, тримайся, будь ласка. Ти сильний. Ти впораєшся. 

Лікар, якого я викликала вранці, сказав, що поки не бачить червоних прапорців прогресу хвороби, і це – звичайний вірус плюс сильне виснаження. Але треба бути дуже уважним, адже в будь яку мить може розвинутись пневомінія і тоді без лікарні, в яку Ігор категорично не хоче – не обійтись. 

Він не відповідає мені. Його очі заплющені, повіки тремтять, а губи ледь ворушаться, ніби він хоче щось сказати, але не може. Я знаю, що він бореться – не лише з хворобою, а й з тими тінями, що ховаються в його снах, його особистими демонами, минулим... Я бачила, як він здригається ночами, як шепоче щось нерозбірливе, як його руки стискаються в кулаки, ніби він відбивається від невидимого ворога. І кожен такий момент рве моє серце навпіл. Я хочу бути його щитом, його спокоєм, але я не знаю, як дістатися до того, що його мучить.

Кімната пахне ліками, вологою тканиною і чимось важким, що осідає в повітрі, коли хвороба заповнює простір. Я даю йому парацетамол, обережно підтримуючи його голову, щоб він міг ковтнути. Його губи гарячі, пересохлі, і я відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами, але я зціплюю зуби. Не можна плакати. Не зараз. Йому потрібна моя сила, а не мої сльози. Я витираю його обличчя вологим рушником, проводжу пальцями по його волоссю, і кожен мій рух – це обіцянка. Я не покину його. Ніколи, доки він мене потребуватиме. 

Коли мій телефон дзвонить, різкий звук прорізається в тиші квартири змушує мене здригнутись. На екрані висвічується ім’я – Олексій. Я хмурюся, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. Не зараз, благаю. Тільки не зараз. Але я беру телефон, бо знаю, що він не відчепиться, якщо я не відповім.  

– Алло, – мій голос звучить тихо, майже шепіт, щоб не розбудити Ігоря.  

– Діано, привіт! – Олексій говорить надто голосно, надто бадьоро, і я кривлюся, притискаючи телефон до вуха. – Слухай, я тут із бланками з курсів. Їх терміново треба заповнити, завтра дедлайн. Ти де? Я можу під’їхати.  

Моє серце стискається. Бланки. Курси. Якийсь дедлайн. Це все здається таким далеким, таким неважливим, коли Ігор лежить передо мною, палаючи в лихоманці. Я дивлюся на нього, на його страшенно бліде обличчя, і відчуваю, як у мені наростає хвиля гніву. Як я можу думати про якісь папери, коли тут, у цьому пеклі, намагаюся втримати людину, яка для мене – все?  

– Олексію, я не можу зараз, – кажу я, і мій голос тремтить, видаючи мою втому. – Я… захворіла.  

Це брехня, і я знаю, що він це відчуває. Олексій завжди був надто чутливим до мого голосу, до моїх інтонацій. Я знаю, що він закоханий у мене – це видно в його поглядах, у тому, як він завжди намагається бути ближче, ніж треба. Але я не можу думати про це. Не можу думати про нього. Моє серце зайняте Ігорем, і кожен удар у моїх грудях належить йому.  

– Захворіла? – питає стурбовано, але я чую в його голосі нотку недовіри. – Слухай, я можу привезти бланки. Це швидко. Ти ж знаєш, без них нас не допустять до наступного модуля.

Я стискаю телефон так сильно, що пальці біліють. Я хочу крикнути, сказати йому, щоб він залишив мене в спокої, що мені байдуже до курсів, до бланків, до всього, що не стосується Ігоря. Але я змушую себе дихати повільніше, глибше.

– Олексію, я правда не можу. Привези завтра, будь ласка, – кажу я, намагаючись говорити спокійно.

Він мовчить кілька секунд, і я майже чую, як він обдумує мої слова. Потім він зітхає.

– Гаразд. Якщо треба ще щось, дзвони.

Я киваю, хоча він цього не бачить, і швидко кладу слухавку. Мої руки тремтять, коли я кладу телефон на стіл. Я повертаюся до Ігоря, і моє серце знову стискається від ніжності й болю. Він ворушиться уві сні, його брови хмуряться, і я обережно прикладаю новий компрес до його чола. Його шкіра все ще гаряча, але, здається, жар трохи відступив. Я шепочу його ім’я, ніби це заклинання, яке може повернути його до мене.

Минає година, може, дві. Час розтікається, як віск свічки, що догоряє на столі. Я сиджу поруч, тримаю його руку, і кожен його подих – це доказ, що він досі зі мною. Я не знаю, що буде завтра, не знаю, чи стане йому краще, але я знаю одне: я не піду. Не покину його, навіть якщо весь світ проти нас. Але… тільки за однієї умови – якщо він мене потребуватиме.