40. Ігор

Світло лампи над столом коле очі, наче голки, але я все одно намагаюся зосередитися на словах. Говорю про щось дурне – здається, згадую чомусь свою першу стару машину, що вічно ламалась, – але слова пливуть, губляться, ніби я говорю не з Діаною, а десь в порожнечі, у вакуумі. Вона сидить навпроти, її очі, як завжди, пильні, проникливі, і я відчуваю, як моє серце стискається від одного її погляду. Вона бачить мене наскрізь. Завжди бачила. І це лякає так само, як і гріє.  

Моя голова гуде, наче в ній рій бджіл. Я відчуваю жар, що повільно розтікається по тілу, але намагаюся не подавати виду. Не хочу, щоб вона хвилювалася. Не хочу, щоб вона бачила, який я слабкий — не лише зараз, коли лихоманка пожирає мене зсередини, а й узагалі. Бо я слабкий. Слабкий перед нею, перед собою, перед усім тим хаосом, що я сам собі створив.  

— Ігоре, ти добре? — її голос м’який, але в ньому чути тривогу, і я розумію, що не зміг приховати правду. Мої руки тремтять, я ховаю їх під столом, стискаючи пальці в кулаки.  

— Та… нормально, — брешу я, але голос зраджує. Він хрипкий, слабкий, наче я старий, що доживає свої дні. — Просто… погано трохи.  

Я хочу сказати більше, хочу пояснити, що це не лише хвороба, що в мені бушує буря — провина, страх, любов, яку я не можу вимовити вголос. Але слова застрягають у горлі, а світ довкола починає хитатися. Я відкидаюся назад, і диван приймає мене, як старе ліжко, що знає всі мої гріхи. Мої руки безсило падають на коліна, сорочка розстібнута, і я відчуваю, як повітря в кімнаті стає густим, важким.  

— Ігоре! — її голос різкий, сповнений тривоги, і я чую, як вона підскакує зі стільця. Вона поруч, я відчуваю її присутність, навіть не розплющуючи очей. Її запах — легкий, із нотками лаванди і чогось теплого, домашнього — обіймає мене, і на мить я забуваю про жар, що палить моє тіло.  

— Все нормально, Діано… — шепочу я, але слова ледь пробиваються крізь пелену втоми. Я хочу підвестися, довести їй — і собі, — що я сильний, що я можу впоратися. Але моє тіло не слухається. Воно зраджує мене, як зрадило тоді, коли я не зміг сказати Ангеліні те, що мав.  

Її рука торкається мого чола, і я здригаюся від цього дотику. Не тому, що він холодний, а тому, що він її. Її пальці — м’які, обережні, але впевнені — ніби вона знає, що робить, ніби вона народжена, щоб бути тут, зі мною. Я хочу сказати їй, як сильно я її кохаю, як довго я тримав ці слова в собі, зачинивши їх у клітці з вини і страху. Але я не можу. Не зараз. Не коли Ангеліна, її слова, її сльози стоять між нами, як стіна.  

— Ти у вогні… — шепоче вона, і в її голосі чути біль. — Ігоре, ти ж гориш.  

Я хочу відповісти, сказати, що вогонь — це не лише лихоманка. Це вона. Це те, що я відчуваю, коли бачу її, коли чую її голос, коли думаю про неї ночами, коли не можу заснути. Але мої повіки важкі, а думки плутаються, наче нитки в старому клубку. Я бачу її обличчя — розмите, але таке рідне — і відчуваю, як її долоня залишається на моєму чолі, ніби намагається вгамувати той хаос, що вирує в мені.  

Я кохаю її. Кохав із того дня, коли вперше побачив. Я хотів бути з нею, бути її світлом, її захистом. Але між нами завжди була Ангеліна. Її сльози. Її слова, що розірвали мене навпіл: «Я вагітна, Ігоре. Це твоя дитина». Я стояв перед нею, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг, як моє майбутнє з Діаною розсипається на попіл. Я не можу піти. Не можу залишити Ангеліну, якщо вона носить мою дитину. Але я не можу і зрадити Діану. І це стало моєю кліткою.  

Тепер, лежачи на цьому дивані, із жаром, що пожирає моє тіло, я відчуваю її присутність сильніше, ніж будь-коли. Її рука на моєму чолі, її голос, що кличе мене назад до реальності, — це єдине, що тримає мене тут. Я хочу сказати їй усе. Про Ангеліну. Про дитину. Про те, як я ненавиджу себе за те, що не можу бути тим, ким вона заслуговує. Але слова тонуть у пелені лихоманки, і я лише шепочу:  

— Діано… ти тут?..  

— Я тут, я поруч, — її голос — як ковток холодної води в пустелі. Я відчуваю, як вона вкриває мене пледом, як її пальці стискають мою руку. І в цей момент я розумію: я не можу її втратити. Навіть якщо весь світ проти нас, навіть якщо я не заслуговую її, я буду боротися. За неї. За нас.  

Мої очі заплющуються, але я чую її подих, відчуваю її тепло. І навіть у цьому пеклі, що палить мене зсередини, я знаю: вона — мій порятунок.

Ніч обіймає кімнату, як темний кокон, і лише слабке світло від вуличного ліхтаря просочується крізь щілину між шторами, малюючи тонкі смужки на підлозі. Жар, що ще кілька годин тому спалював мене зсередини, повільно відступає, залишаючи після себе важку втому і відчуття, ніби моє тіло — це стара, зношена оболонка, яка ледве тримається купи. Я повільно розплющую очі, і світ довкола здається розмитим, ніби я дивлюся крізь запітніле скло. Але потім я бачу її. Діану.  

Вона спить, сидячи в не надто зручному кріслі, що стоїть поруч із диваном. Її голова схилилася на бильце, пасмо вогнено-рудого волосся впало на обличчя, а руки, складені на колінах, досі тримають мою долоню. Її пальці, тонкі й ніжні, обвивають мої, і я відчуваю тепло її шкіри, навіть у цьому напівсні. Вона виглядає такою втомленою, такою крихкою — тіні під очима, блідість, що проступає крізь її зазвичай теплу шкіру. Але вона тут. Поруч зі мною. І від цього усвідомлення моє серце розривається на шматки.  

Я обережно ворушу пальцями, боячись розбудити її, але не можу відвести погляду. Її подих рівний, тихий, але кожен вдих здається мені маленьким дивом. Вона залишилася. Не пішла, не покинула мене, хоча я цього не заслуговую. Вона сиділа тут, у цій тісній, задушливій кімнаті, годинами доглядаючи за мною, змінюючи компреси, шепочучи слова, які я чув навіть крізь пелену лихоманки. І тепер вона спить, виснажена, але все ще тримає мою руку, наче боїться, що я зникну, якщо вона відпустить.