39. Діана

Світло в кімнаті тьмяне, або ж всі кольори і відтінки зблякли в моїх очах після того, як я почула те, що розповів мені Ігор. Я стою біля нього, і моє серце стискається від тривоги, що наростає, мов хвиля перед бурею.  

Щось не так. Я це відчуваю ще до того, як торкаюся його чола. Спочатку мені здається, що це просто емоційне виснаження – Ігор часто замикається в собі, ховаючи думки за стіною мовчання. Але коли мої пальці торкаються його шкіри, я ледь стримую зойк. Він палає. Його тіло – наче розпечена піч, а жар, що від нього йде, здається, проникає крізь мою долоню, змушуючи мене здригнутися.  

– Ти гориш… – шепочу, і мій голос тремтить, видаючи страх, який я намагаюся приховати. – Ігоре, ти ж весь гориш.  

Він не відповідає. Його очі заплющені, повіки тремтять, а брови час від часу зводяться в болісній гримасі. Я знаю цей вираз. Це не просто лихоманка. Це ті сни, ті жахи, про які він ніколи не розповідає, але які я бачу в його очах навіть вдень. Вони переслідують його, чіпляються за нього, мов тіні, що не відпускають. Я не знаю, що він бачить у тих снах, але відчуваю, як вони висмоктують із нього життя, залишаючи лише втому і біль.  

Я не гаю часу. Мене так з дитинства вчили – коли рідній людині погано, вона хвора, чи ослабла – не до розбірок і розмов. І, хоч біль розриває мене навпіл, я намагаюсь переключитись. 

Мчу на кухню, мої босі ноги ковзають по холодній дерев’яній підлозі. У голові гудуть думки, але я жену їх геть, зосереджуючись на діях. Аптечка – у шафці над раковиною. Я вихоплюю коробку, розсипаючи пластирі й бинти, доки знаходжу парацетамол. Миска, вода, рушник. У морозилці – пакет із льодом, який я загортаю в тонкий кухонний рушничок. Повертаюся до Ігоря, і кожен мій крок здається занадто повільним, ніби час знущається з мене.  

Коли я прикладаю холодний компрес до його чола, він здригається, але очі не розплющує. Його шкіра обпікає мої пальці, і я відчуваю, як моє серце стискається сильніше. Він не просто хворий – він бореться з чимось глибшим, із чимось, що я не можу побачити, але відчуваю кожною клітинкою. І все ж, попри цей жар, попри його біль, бути поруч із ним не страшно. Мені боляче. Боляче бачити його таким – беззахисним, зламаним, але водночас таким рідним.  

– Ти мені потрібен, чуєш? – шепочу, нахилившись ближче, щоб він почув мій голос крізь пелену лихоманки. Я змочую рушник у холодній воді, обережно витираю його скроні, шию, намагаючись хоч трохи полегшити його страждання.  

Він слабо кліпає очима, і я бачу, як його погляд блукає, ніби він не впевнений, де він і що відбувається.  

– Діано?.. – його голос хрипкий, надломлений, наче слова вириваються з нього з останніх сил. – Ти тут?..  

– Я тут, я поруч, – відповідаю, і мій голос м’який, як обіцянка. Я сідаю на підлогу біля дивана, вкриваю його пледом, який ще пахне магазином і зовсім не пахне домом. – І нікуди не піду.  

Він намагається підвестися, але я ніжно кладу долоню йому на груди. Його серце б’ється так сильно, що я відчуваю кожен удар під пальцями.  

– Не треба, лежи. В тебе температура. Я нікуди не йду, ти в безпеці.  

Він пробує посміхнутися, але куточки його вуст тремтять, і посмішка виходить слабкою, майже безпорадною. Я беру його руку – вона гаряча, як і все його тіло, але я тримаю її міцно, обома долонями, ніби хочу влити в нього весь свій спокій, всю свою силу. Наші пальці переплітаються, і я відчуваю його швидкий пульс, який б’ється в унісон із моїм власним серцем.  

Час тягнеться повільно, наче мед, що стікає по склу. Я сиджу поруч, міняю компреси, даю йому ліки, обережно вливаючи їх із ложки в його пересохлі губи. Він ковтає, але кожен рух дається йому з зусиллям. Коли він занурюється в тривожний сон, я не відпускаю його руки. Його пальці стискають мої, іноді слабко, іноді так міцно, що я відчуваю легкий біль. Але я не відсмикую руку. Я не можу.  

– Ти сильний, – шепочу я, дивлячись на його закрите обличчя, на його повіки, що тремтять у сні. – Але й сильним потрібно, щоб про них подбали.  

Моє серце стискається від ніжності, що змішується з болем. Ігор завжди здавався мені невразливим – чоловік із залізною волею, із поглядом, що пронизує наскрізь. Але зараз, коли він лежить передо мною, блідий і слабкий, я бачу в ньому щось інше. Не просто силу, а крихкість, яку він так ретельно приховує від світу. І ця крихкість робить його ще ближчим до мене. Я хочу захистити його, вберегти від тих тіней, що крадуть його спокій.  

Близько третьої ночі він раптово здригається. Його рука, яку я тримаю, стискається так сильно, що я ледь не скрикую.  

– Ні… ні, не чіпайте її!.. – зривається з його губ, і його тіло напружується, наче він бореться з невидимим ворогом.  

Я миттю нахиляюсь до нього, мої пальці торкаються його лоба, щоки, плеча, намагаючись повернути його до реальності.  

– Ігоре, це сон. Це лише сон. Я тут. Я з тобою. – Моя долоня лежить на його грудях, і я відчуваю, як шалено б’ється його серце, наче воно хоче вирватися назовні.  

Його очі повільно розплющуються. Вони скляні, розфокусовані, повні болю і страху. Але потім він бачить мене. І в його погляді з’являється щось нове – полегшення, ніби я стала для нього якорем у бурхливому морі його снів.  

– Ти… не зникла… – шепоче він, і його голос тремтить, наче він досі не вірить, що я поруч. – Я думав… я знову там…