38. Діана

Я тягнуся до його руки. Вона зовсім не-здорово гаряча.

— Просто скажи. Я витримаю.

І тоді він прошепотів:

— Вона… вагітна. Ангеліна… вагітна від мене.

Моє серце спиняється.
Кімната починає хитатися і мені здається, що її стіни звужуються.
Мені здається, що я не чую. Що не так зрозуміла. Що це — жарт.
Але обличчя Ігоря — камінь.
Його біль — справжній.
Його розпач — не зіграний.

Я відстороню руку. Відступаю на крок.
І шепочу:

— Ні…
— Це не те, що ти думаєш, — його голос хрипкий. — Все зовсім не так…

Але світ уже валиться.
Тільки-но я впустила його до себе — всього — життя знову вирвало у мене ґрунт з-під ніг.

— Діано, це не те, що ти думаєш… — повторює Ігор, але я вже не слухаю.

Стою посеред кімнати, босоніж, у старій футболці, зі скуйовдженим волоссям і серцем, яке рветься на клапті.
Здавалося б, ось щойно — лише кілька годин тому — він був у моїх обіймах. Шепотів мені на вухо, цілував так, ніби без мене не може дихати.
Я вірила в кожне слово, в кожен подих.
Я вірила, що ми — нарешті одне ціле.

А тепер… тепер він сидить на дивані і каже, що вона вагітна.
Від нього.

— Як?.. — мій голос ледь чутний. — Як це взагалі можливо? Ти ж… ти ж казав, що…

— Безплідний, — закінчує він. — Так. Сам так вважав. Але…
— Але що?

Він підводить на мене погляд. І я бачу там — тільки біль.

— Перед тим як я пішов на фронт… ще тоді, на початку всього, лікарі запропонували мені… зберегти матеріал. На випадок. Я погодився. Не думав, що він колись буде використаний.
А вона…

— Вирішила використати? — мої губи тремтять. — Без твоєї згоди?

Ігор мовчить. Потім повільно киває.

— Вона сказала… що хотіла зробити мені сюрприз. Що думала — це буде правильно. Що це врятує наші стосунки.
— А тебе врятувало?.. — я дивлюсь на нього крізь сльози. — Це те, що ти хочеш? Дитину від жінки, з якою ти вне щасливий?

— Ні! — Ігор раптово підводиться, і те, зов ін відчуває, проривається крізь зовнішній спокій. — Ні, Діано! Я не знав. Не погоджувався. Вона… вона зробила це самостійно, не сказавши мені нічого.

— Але тепер ти знаєш. І… вона вагітна. Це не можна просто стерти.

— Я знаю, — він знову опускає голову. — І саме тому я в тебе. Бо не міг дихати без тебе. Бо саме з тобою… я живий. Бо тільки тебе… я хочу.

Моє серце стискається.
Це надто несправедливо.
Надто боляче.
Надто… пізно?

— А що далі? — шепочу. — Ти станеш батьком. Тобі треба бути поруч. Тобі треба…
— Мені треба бути з тобою.
— І з дитиною? — рана рветься. — Бо я не можу бути “поруч”. Я не “друга лінія”. Я або все — або ніяк.

Ігор мовчить.
Секунда — як вічність.
Потім ще одна.

— Я люблю тебе, Діано, — каже він. — Це — єдине, в чому я певен. Все інше — хаос. Але моє серце… воно належить тобі.

Сльози капають по щоках. Я стискаю кулаки, щоб не розпастись зовсім.

— А моє… вже твоє, — кажу. — Але я не знаю, чи зможу пережити ще одне “вибач”.

Він підходить ближче. Простягає руку. Але я не рухаюсь.

— Якщо зараз мене торкнешся… — шепочу. — Я пробачу. А ти… ти маєш бути впевненим, що знову не підеш.

Його очі — глибокі, втомлені, болісно знайомі.

— Я не знаю, — каже Ігор, і його голос тремтить. 

І я стою на порозі вирішального кроку.
Між гіркотою і любов’ю.
Між болем і надією.

Я ще не знаю, що скажу.

Але знаю одне — ми вже не ті, ким були вчора.