37. Діана

Вечоріє занадто швидко.

Всі відтінки у квартирі тьмяніють, а я ще не вмикала ламп. Замість того — ходжу колами з кімнати в кухню, з кухні у вітальню, з вітальні назад у свою спальню. Як звір, замкнений у клітці.
Телефон — то в руках, то на столі, то знову в руках. Кожен звук змушує мене здригатися, але він мовчить. Ігор мовчить.

Минуло вже кілька годин. Я рахую з ранку, від тієї миті, як він поцілував мене в лоб і прошепотів: «Мусиш відпустити мене».
Я кивнула. Вдихнула. Усміхнулась, мовляв розумію. Але тепер… я більше нічого не розумію.

Де ти, Ігорю?

Чому ти не дзвониш? Не пишеш? 

Я вдивляюся у вікно — хмари пливуть низько, на склі — сльози дощу, як мої на щоках. Всередині — клубок тривоги. Він стискається з кожною хвилиною, з кожним новим спогадом про його голос, про те, як він торкався мене, як дихав мені в скроню, як шепотів: «Я зламаюся без тебе».

Але, може, вже зламався?

Може, він передумав?
Може, вирішив, що ми були помилкою? Що це — був лише порив, емоція, слабкість?

Може, він обрав… її?

Я зупиняюся посеред кімнати. Повітря наче зникає.
Ні. Не смій. Не думай так. Не вбивай себе здогадками!

Але тривога вже в'їлася під шкіру, вона повзе вгору, тисне на груди. Я сідаю на край дивану й впираюся руками в коліна, намагаючись хоч якось заземлитись. Хоч якось вижити в цій тиші без нього.

Я не маю права писати. Я обіцяла, що чекатиму. Я навіть вірила, що він прийде.
Але вже темно. І ніч, мов спільниця моїх страхів, накриває мене ковдрою з сумнівів.

Чому ж тебе досі немає?

Сльоза скочується щокою. Я стираю її рукавом халата. Потім іншу. Потім ще.

У голові — найгірші сценарії:
— Може, він не сказав їй?
— Може, вона розплакалась, і він знову залишився?

І я вже не вигадую, я бачу це, як кіно. Ігор тримає її за плечі, дивиться їй у вічі, каже щось… І я — вже десь там, у тіні, ніхто.

Я зриваюся на ноги.
Знову беру телефон. Відкриваю чат. Палець зависає над клавіатурою.
Одна фраза — «Ти де?» — але я стираю. Стискаю екран долонею, притискаю телефон до грудей.

І шепочу сама до себе:

«Повернись… Повернись до мене. Я вже не витримую без тебе.»

***

Трохи згодом я сиджу на підлозі, притулившись спиною до дивану. Поруч — кухоль з остиглим чаєм. Мене лихоманить, хоча в квартирі тепло. Тіло наче відірване від реальності, а думки — одна гірша за іншу. Кожна з них ріже глибше.

Я більше не чекаю.
Не сподіваюся.
Не молю.
Просто — заніміла.

Коли раптом — стук у двері.

Різкий. Один. Потім другий.
Я здригаюся, підхоплююсь, ледь не перечіплююсь об край килима.

Серце шалено калатає. Підходжу до дверей, не дихаючи. Погляд — на вічко.
Ігор.

Серце зривається з місця.
Я відчиняю різко, майже з поривом — і завмираю.

Він стоїть переді мною — блідий, біліший стіни. Очі темні, запалі, зосереджені. Щелепа стиснута. Пальці нервово смикаються біля швів пальта.
Ніби не знає, що з собою робити.
Ніби… його щойно розчавило життя.

— Ти… — шепочу я. — Ти прийшов…

Він мовчить. Не відповідає.
Просто ступає всередину — мов у тумані.

Я автоматично зачиняю двері за ним. І раптом помічаю, що його очі — не затуманені алкоголем.
Ні. Він не п’яний, як  я було вже подумала. Він… зламаний.
Тепер остаточно і по-справжньому.

— Ігорю?.. — я торкаюся його руки. — Що сталося?

Він мовчить.

Тиша гучна, як грім. Мов до кімнати увірвався буревій, що розметав усе.

— Ти поїхав… і тебе не було так довго, я думала, що… — мій голос зривається. — Я не знала, чи ти… взагалі повернешся…

Він підводить погляд на мене. У цих очах — хаос. біль. страх. щось нестерпно важке.
Мене наче струмом б’є. Я намагаюсь усміхнутись — марно.

— Ти… захворів? Щось… сталося? З роботою?
— Ні, — сипло каже він.
— Тоді що?..

І раптом я відчуваю, як усередині все холоне. Щось у його погляді — настільки порожнє, що мені стає страшно.

— Ти мовчиш… — кажу вже майже пошепки. — Але я бачу, що щось… трапилося.

Він важко зітхає. Один крок — і сідає на диван, опустивши голову в долоні.

— Ігорю… — я присідаю навпроти нього. — Скажи. Будь ласка.

Він мовчить, потім повільно підводить на мене погляд. Очі в нього червоні, вії мокрі — він або плакав, або стримував сльози так довго, що ті в ньому лишились назавжди.

— Я… — каже він, ковтаючи повітря. — Я не знаю, як тобі це сказати.

___
Шановні читачі, я надзвичайно вдячна за вашу підримку і коментарі! Прошу вибачення, що не завжди відповідаю вчасно, основна робота вирішила що в мене надто багато вільного часу і керввництво вирішило це виправити)