36. Діана

Я сиджу на підвіконні з чашкою кави в руках і дивлюся на дощ, що тонкими нитками сповзає по склу. У кімнаті ще зберігся запах його парфуму — гіркий, теплий, знайомий. Він наче щойно поїхав, а мені вже його страшенно не вистачає. Я залишилася з тишею, чашкою й серцем, яке б'ється так сильно, ніби хоче вирватися назовні.

Ми були разом. По-справжньому. До кінця. Я ще відчуваю його дотики на шкірі, його подих на своїй шиї, його руки, що тримали мене так, ніби я — найцінніше, що у нього є. І в голові крутиться тільки одне: "Тепер усе інакше. Ми — інакші."

Я обіймаю себе руками, притискаю коліна до грудей і усміхаюся крізь сльози. Я стала жінкою — і це не про тіло, а через нього. Через цього сильного, зламаного, жорсткого й ніжного чоловіка. Через Ігоря.

Я бачу його очі перед собою. Як він дивився на мене після… не просто із пристрастю, а з якоюсь тривогою. Як гладив моє волосся, коли я засинала на його плечі.
Цей чоловік хоче тримати все в собі, але я вже відчуваю — він віддається мені більше, ніж собі дозволяє.

Я мрію. Так, я наївна. Але хіба не можна хоч трохи помріяти?

Я уявляю, як ми з ним прокидаємось вранці в нашому домі. Він готує каву, мовчки подає мені чашку, цілує в лоб і бурчить щось про те, що я знову вкрала ковдру.

Я уявляю, як ми їдемо кудись далеко — в Карпати, до моря, чи хоча б просто на дачу. Він за кермом, я на сидінні поруч, моя рука в його долоні.

Я уявляю себе поряд із ним — поруч не на ніч, не на день, а завжди. У лікарні, в офісі, в кафе, у ліжку. Сміюся, коли він знову робить вигляд, що не вміє прасувати сорочку. Плачу на його плечі, коли щось не виходить. Виходжу з ванної, загорнувшись у рушник, а він вже чекає з пледом і какао.
У моїй голові — тисячі варіантів нашого “потім”.

Мені хочеться йому зателефонувати й сказати:
"Повертайся. Я вже знаю, як буде. І я не боюся."

Але я мовчу. Не хочу тиснути.
Я знаю, в нього зараз купа справ. І я відчуваю — він щось приховує. В очах у нього був страх, якого я раніше не бачила. Але я не питаю. Поки що ні.

Я просто тримаю цей ранок у собі — мов найцінніший скарб. І шепочу, наче молитву:
"Нехай він повернеться якомога швидше. Нехай ми ще будемо. Нехай…"

Бо тепер я знаю точно:
Я вже не зможу без нього.

***

Повідомлення приходить зненацька. Телефон, що лежить поруч на дивані, тремтить коротко і м’яко. Я кидаю погляд – і розчаровано зітхаю. НЕ Крук.
Олексій.

Привіт. Може, прогуляємось ввечері? Давно не бачилися, а свіже повітря тобі не завадить.

Слова прості, дружні. Він завжди був делікатним. Ніколи не тиснув. Не вимагав. Не ображався. Але в мені — тиша. Порожнеча у відповідь. Я читаю це коротке повідомлення… і не відчуваю нічого.

Раніше, ще недавно, я б може навіть зраділа. Збиралася б. Вибирала б плаття, думала, як укласти волосся. Шукала б у собі щось, що могло б йому сподобатись.

А тепер — ні.
Я дивлюся на екран. Слова стрибають перед очима, але всередині ніщо не рухається. Лише спогад — тепло Ігоря, його голос у вухо, коли він шепотів: «Я не відпущу тебе». І все. Я занурююсь туди — у ту ніч, у той ранок, у той дотик його губ до моєї руки, мов у найсвятіше.

І раптом… щось щільно перевертається всередині мене.
Олексій не має значення. Ніхто не має. Тільки він. Тільки Ігор.

Я розумію це чітко, ясно, без паніки, без сумнівів. Як ковток крижаної води серед спекотного дня.
Я не хочу ні з ким говорити. Не хочу гуляти. Не хочу сміятись просто з ввічливості.

Мені не цікаво, які новини у світі, хто що слухає, які фільми зараз в кіно.
Я хочу тільки його дихання біля свого вуха, його долоні на моїй спині, його голос, навіть коли він сердиться чи мовчить.

Я хочу, щоби він писав мені, телефонував, кликав.
Щоби я відкривала двері — і там стояв він.
Щоби він сказав: «Пакуй валізу, поїхали», — і я б поїхала. Куди завгодно. Без жодного запитання.

Це вже не закоханість. Це — вирок. Прекрасний і страшний водночас.

Я зітхаю й кладу телефон на стіл. Не відповідаю.

Замість цього йду до вікна й торкаюся холодного скла. За шибкою — сірий день, мокрий асфальт і ритм дощу. А в моєму серці — він. Мій світ. Мій хаос. Моя тиша. Мій Ігор.

І я думаю:
«Тільки б він обрав мене. Тільки б не втік знову. Я ж нікого, крім нього, вже не хочу.»