35. Ігор

Я йду, не відчуваючи під собою землі.

Тупо, повільно, мов крізь воду, долаючи сходи, виходжу з під’їзду. Повітря легке, пахне свіжістю, а я не можу дихати. Ніби груди стиснула бетонна плита. В голові гуде: вагітна… дитина… ЕКЗ… 

Все всередині кричить.

Руки тремтять, хоча я вже давно не на війні. Однак повна втрата контролю повертає мене туди, як машино часу. Життя, в яке тебе навіть не запрошували, просто поставили перед фактом: тепер ти батько. Без дозволу. Без вибору. Без права голосу.

Я йду тротуаром, не бачачи дороги. Світ розмивається — як уночі на трасі, коли забуваєш увімкнути фари.

Дитина. Моя дитина. З Ангеліною.

Я не можу скласти цей пазл.

Скільки разів я вночі лежав, дивився у стелю і думав, що не зможу мати дітей. Що розплатився за все — тілом, спокоєм, майбутнім. Проклинав усе, але приймав. Навіть навчився з тим жити. Навіть почав уявляти майбутнє без дітей. А тепер… просто отак… у живій кімнаті, серед запакованих коробок, мені кидають цю новину, як гранату без чеки.

Вона використала мою сперму. Я ж пам’ятаю, як заморожував її перед фронтом — формальність, без емоцій. Просто: "На всяк випадок". Я тоді ще жартував. Але це не був жарт. Це стало чужим вибором у моєму житті.

Я сідаю на лавку біля парку. Дерева шумлять, поруч граються діти. І мені раптом боляче дивитись на них.

Це буде моя дитина. Жива. Реальна. І я… що? Буду її батьком? Чи просто біологічним матеріалом, з якого Ангеліна створила собі родину?

Я не знаю, що гірше: те, що вона це зробила, чи те, що я нічого не відчуваю, коли думаю про цю дитину. Лише порожнеча. Гнів. Злість. І… провина.

Бо у голові — не Ангеліна. У голові — Діана.

Її шепіт. Її пальці на моїй щоці. Її розширені зіниці, коли вона сказала, що любить. Її тіло, що тремтіло в моїх руках тієї ночі.

Я зрадив її? Чи зраджували мене?

Що мені тепер робити? Як сказати Діані про цю дитину? Як сказати, що Ангеліна, якій я не вірив уже давно, виявилась спритнішою за мене? Як пояснити, що я сам не розумію, ким тепер є?

Я встаю, скидаю куртку, проводжу долонею по волоссю. Пальці злегка тремтять. Це не шок — це розгубленість. Я не можу прийняти жодного рішення. І це не схоже на мене. Я завжди був той, хто знає, куди йде.

А тепер не знаю навіть, хто я.

Я – Ігор Крук.

Колишній солдат. Бізнесмен. Майже наречений. Майже батько.

Але найбільше — я той, хто кохає Діану.

І вона заслуговує знати правду. Усе. Навіть якщо це зламає нас.

Декілька років тому. Київ. Весна.

— Роздягайтеся будь ласка, — каже лаборантка. Її голос сухий, натренований. Звичка говорити з тими, хто сьогодні не жартує.

Я киваю, мовчки знімаю куртку, футболку. На мені стандартна форма підрозділу, але зсередини вже гризе інше — не бойове. Людське.

“На всяк випадок. Раптом не повернуся.” — така думка була поштовхом сюди прийти.

Я не планував цього. Мені просто кинули в частині: “Ти молодий. Ідіот, але молодий. Якщо тебе рознесе, батьки матимуть онуків. Піди, зроби.”
Після цього вже смішно було відмовлятись.

У кімнаті пахне антисептиком і холодом. На столику стоїть баночка з моїм прізвищем і дата. Вона виглядає так, ніби її поставили на жертовник.
Дивлюсь на неї й раптом думаю: "Ось це — все, що залишиться від мене?"

Роблю, що просять. Не думаю. Вдаю, що не думаю.

За скляною перегородкою грає старий телевізор. Показують щось із 2000-х. Пара сміється, обіймається, народжує дитину. Вони красиві, чисті, акторські. А я сиджу тут, як інкубатор.

Ні кохання. Ні жінки. Ні сенсу. Лише біологія.

Через двадцять хвилин я виходжу. Лаборантка бере баночку, як ніби це аналіз крові. Заповнює анкету, просить підпис. Віддає мені копію.

— Все зберігається в кріобанку. Якщо щось… ну, ви розумієте… родина зможе використати.
— Якщо я не повернусь? — питаю, наче знущаючись.
— Так, — відповідає просто.

Я виходжу на вулицю. Сонце світить, пахне сирою землею й бензином. У кишені лежить копія договору. Маленький клаптик паперу, що гарантує: частина мене залишиться, навіть якщо мене не стане.

Але тоді я не думав, що хтось насправді скористається цим. Я не думав, що повернусь… і виявиться, що хтось вирішив за мене, коли я ще не встиг сказати "ні".

Сів у авто і завів двигун. Вітер обдував обличчя, але не міг здути важкість у грудях. Я їхав кудись без цілі, з головою, повною луни:
"А раптом...?"