34. Ігор

— Що ти щойно сказала? — питаю хрипко, не в змозі усвідомити почуте. — Вагітна?.. – перепитую, хоч чудово все почув і з першого разу.

Серце гупає в грудях так, ніби намагається вирватися назовні.

Ангеліна опускає очі, зітхає. Її руки тремтять, коли вона знову притискає долоні до живота.

— Так, Ігоре. Я чекала… не знала, як сказати. Думала, це зробить тебе щасливим…

— Але… як це можливо? — я відступаю на крок, ніби щойно отримав удар. — Лікарі… Вони ж сказали, що я безплідний. Що після того поранення і інфекції… я не можу мати дітей.

— Я знаю, — каже вона тихо. — Я знаю, що вони сказали. Але…

Вона знову дивиться мені в очі. Там уже немає впевненості. Лише страх. І… сором?

— Я зробила ЕКЗ, Ігоре.

Мені потрібно сісти. Але я стою.

— Що?!

— Я… використала  твою сперму. Ту, яку ти  зберіг у кріобанку перед тим, як пішов на фронт.

Слова боляче ріжуть повітря. Я не одразу усвідомлюю, про що вона говорить. Але в голові відлунює одне: вона зробила це без мого відома.

І саме тоді, коли я вирішив  поставити крапку в наших стосунках! 

Тоді, коли я вперше по  справжньому відчув, що щасливий… 

Де ж я нагрішив так, що  тепер маю все це?

— Ти… не сказала мені… — констатую глухо.

Вона киває. Очі блищать  сльозами.

— Так. Я не знала як сказати. Я подумала… Я була впевнена, що ми одружимось. Я хотіла зробити тобі сюрприз. Хотіла, щоб ти побачив, що навіть коли все здається втраченим — є надія.

— Сюрприз?! — голос мій зривається. — Ти називаєш це сюрпризом?!

Я не можу дихати. Повітря стало важким, як свинець. У голові гуде, мов там зараз працює зношена стара електростанція. Злість, образа, зневіра — усе накочується разом.

— Ти зробила це мовчки. Навіть не подумала сказати. Просто… вирішила за нас обох?

— Я… боялася, що ти відмовишся. Що ти втратиш надію  остаточно. А так… я хотіла дати нам шанс.

— Нам? — я гірко усміхаюсь. — Після  всього, що було  між нами, ти досі говориш "нам"?

Вона робить крок до  мене, але я відступаю. Цей  жест — мов удар. Тепер я не просто злий. Я розчавлений.

— Я… не хотіла тобі зашкодити,  Ігоре. Я кохаю тебе. Кохаю. І хотіла зберегти твій рід. І частинку тебе. Я просто…

— Просто збрехала. Просто  зробила найважливіший вибір у моєму житті — без мене.

Мовчанка. Густе, задушливе  мовчання.

— Ігоре, будь ласка… — вона  вже не стримує сліз. — Це дитина. Твоя дитина. Наша. Не відвертайся від неї. Вона нічого не винна.

Я опускаю погляд. У голові хаос. Я не знаю, як зібрати себе докупи. Не знаю, як впоратися з цим. У мені бореться все: гнів, біль, відповідальність. І… тінь того, ким я був колись.

— Мені треба подумати, — хриплю. — Самому.

Вона лише киває, витираючи сльози.

Я виходжу з дому, не знаючи, куди йти. Але знаю точно: світ уже ніколи не буде таким, як раніше.