33. Ігор

Я їду додому. Дорога тягнеться, мов крізь ватну пелену. Голову стискає мов лещатами — недоспані ночі б’ють по мені важче, ніж будь-які переговори чи бійки в юності.

Але всередині — не біль, а змішане полум’я.

Спокій, бо я нарешті зважився. І біль, бо не знаю, що буде далі. І спрага — дотиків Діани, її голосу, погляду.

Я щойно поцілував справжнє життя — і тепер мушу повернутись у порожнечу, яку сам збудував.

Заїжджаю в двір. Відчиняю двері й одразу відчуваю — не сам.

У вітальні стоять Ангеліна та Влад. Вони одразу обертаються до мене. Ангеліна — у сірому костюмі, трохи бліда, як завжди, але на обличчі — щось... тривожне. Влад — спокійний, діловий, але очі ковзають по мені надто швидко. 

— Ти вдома, — каже Ангеліна з усмішкою, яка не доходить до очей. — Ми не хотіли турбувати, але…

— Що сталося? — обриваю її. Я не в гуморі для порожніх слів. Погляд зупиняється на Владі.

Він киває, підходить до столу й відкриває теку.

— Я привіз документи по справі твоєї... підопічної. — Він злегка натягує слово, але я не реагую. — Ми офіційно завершили передачу спадщини Діани. Тепер вона — повноправна власниця активів, рахунків, нерухомості. Всі довідки, нотаріальні підписи, підтвердження — тут.

Я мовчу. Тільки беру документи з його рук. Гортаю — все акуратно, підшито, підписано, печатки стоять. Робота зроблена.

— Рахунки теж активовані, — додає Влад. — Вона зможе вільно користуватись усім.

— Добре, — тихо кажу. — Дякую, що зробив швидко.

— Це ти попросив, — відгукується він.

Я дивлюсь на нього. В його голосі щось не так. Але я втомлений і не маю сил вчитуватись у підтексти. Усе, що зараз має значення — Діана вільна. Вона може жити, як захоче. Не залежати від мене. Від Ангеліни. Від минулого.

Але, чорт забирай, чому від цієї думки мені холодно?

Ангеліна кладе руку мені на плече. Занадто м’яко. Занадто обережно. Я здригаюсь.

— Я залишусь тут сьогодні. Ти ж утомився, Ігоре... І я переживала, — її голос лагідний, наче оксамит. Як завжди, коли вона щось хоче.

Я відсторонююсь.

— Не треба. Я... я хочу побути сам.

Її пальці стискаються на ручці сумки. Вона опускає очі. Але не сперечається.

Влад дивиться на нас обох, мов на виставу. А потім каже:

— Якщо щось буде потрібно — я на зв’язку. І скажи їй... ну, Діані, що всі права тепер за нею. Вона може розпоряджатись собою так, як вважає за потрібне.

Він не каже більше, але в його тоні щось... фінальне.

Ангеліна йде разом із ним. Вона кидає на мене довгий, сумний погляд перед тим, як зачиняються двері. Я залишаюсь один.

І чомусь... починаю сміятись. Тихо, хрипко. Сміх ріже зсередини.

Вона — вільна.

Але я?

Я вільний від Ангеліни. Від справ. Від контролю.

Але не від неї.

Діани.

***
Коли Ангеліна повертається я готовий до розмови, але точно не до того, що почую. 

Стою біля вікна. Рука стискає склянку з водою, яку я так і не випив. В голові — повна тиша. Але не спокійна — ні. Це тиша перед бурею.

Позаду чую, як клацають каблуки. Ангеліна не пішла з Владом. Я знав, що вона залишиться. Вона завжди дотискає ситуації до кінця.

— Ігоре, — її голос лагідний. Надто м’який. — Я все розумію. Тітка... Діана… У тебе важкий час. Але ми можемо це пройти разом.

Я обертаюся. Дивлюся на неї вперше по-справжньому сьогодні. В її очах — тривога й напруга, яку вона намагається замаскувати під співчуття.

— Ангеліно… — голос хрипне. Я збираю всі сили, щоб сказати те, що мушу. — Я хотів поговорити ще вчора. І… ще раніше. Але… більше не можу відкладати.

Вона завмирає. І я бачу, як усе її тіло ніби чекає удару.

— Ні, ти… ти зараз просто виснажений. Ти не думаєш ясно. Давай відкладемо всі розмови. 

— Ні. — Я беру її руки й м’яко відводжу. — Я вперше думаю ясно. Це не раптове рішення. Просто я більше не можу прикидатися.

Вона дивиться на мене з тим виразом, якого я боюсь у жінках: розбитий лід, який ще намагається тримати форму.

— Тобі не обов’язково відповідати одразу, — вона хитає головою. — Але я мушу сказати.

Я завмираю. У її голосі щось нове. Щось… небезпечне.

— Я вагітна, Ігоре.

Світ зсувається під ногами.

— Що?

Вона вдихає, притискає долоню до живота — ніби вже там, ніби вже час.

— Я хотіла переконатися. Але… Це правда. Це твоя дитина. Тобто наша. Ми ж так хотіли… 

Я ніби глухну. Серце починає гупати в скронях. Усі думки про Діану, про свободу, про плани — шкереберть!