32. Діана

Мене будить не шум, не сонце — а відчуття. Важке, тепле, рідне — його рука на моєму боці. Його подих на моєму волоссі. Його запах на моїй шкірі.

Я лежу кілька хвилин, не рухаючись. Просто слухаю, як б’ється його серце. Як м’яко скрипить ліжко, коли він у сні змінює позу. Як ніжно і водночас владно, навіть уві сні, тримає мене, не відпускаючи ані на сантиметр. І я усміхаюся, ледь чутно, сама до себе.

Обережно вивільняюся з його обіймів – не тому, що хочу піти, а тому, що мушу хоча б подивитися на себе в дзеркало. Піти і побачити – хто я тепер.

Я ступаю босими ногами по підлозі, яка трохи холодна, ідучи до ванної кімнати. Світло яскраве, біле, невблаганно чесне.

Дзеркало. Воно зустрічає мене відображенням… мене. Але не тієї, яка приїхала до цього міста із серцем, закутим у лід і протест. Не тієї, що ховалася за сарказмом і колючістю.

Я – інша.

Обличчя… ніби те ж саме. Але очі – ні. Вони світяться. Наповнені. Глибокі. Втомлені, розтріпані, без макіяжу – але щасливі.

Я торкаюся пальцями губ. Вони припухлі, трохи чутливі. Бо він цілував їх. І не раз. Цілував так, наче ніколи не зупиниться. Цілував, як дихав.

Моя рука опускається нижче – до ключиці, до вигину шиї, де ще пульсує слід його вуст. Сліди, що не стираються водою чи часом.

Я вдивляюся в себе, повільно і уважно. І кажу собі вголос, шепочучи:

– Ти стала жінкою. Не в паспорті, не у дзеркалі. А в його обіймах. У його погляді. У тому, як він тебе торкався – з пристрастю, але ніжно. Сильно, але бережно.

І мені хочеться плакати. Але це не сльози болю. Це – щось більше. Визнання. Відкриття. Благословення.

Я підходжу до раковини, вмиваю обличчя прохолодною водою, затримую погляд на собі знову.

– Ти була з найкращим чоловіком. І не тому, що він красивий, сильний, досвідчений. А тому, що він – твій. Навіть якщо ще не визнав цього. Навіть якщо боїться.

Я розумію: між нами все складно. Він має зобов’язання, він старший, втомлений, зламаний у чомусь. Але я бачила його таким, яким його ніхто не бачив. Справжнім. І я стала його частиною.

Я повільно витираю обличчя рушником. Глибоко вдихаю. Виходжу з ванної.

Його вже нема в ліжку. Чую, як на кухні клацає кавоварка. Мій Ігор. Він прокинувся раніше, мабуть, на автоматі почав свій день. Але вже інший день. Бо ми — вже інші.

Я одягаю халат і прямую до нього. Знову — назустріч теплу.

Якусь мить стою в дверях кухні, спостерігаючи за ним. Ігор стоїть біля кавомашини, в своїй сорочці, з рукавами, трохи закоченими на передпліччі. Його руки впевнені, а рухи — точні. Але я бачу — він напружений. Його плечі не такі розслаблені, як зазвичай вранці. 

— Привіт, — кажу м’яко. Він озирається через плече й усміхається. Слабо, ніби з гірчинкою, але щиро.

— Привіт, — відповідає. — Сідай.

Я сідаю за стіл. Він ставить переді мною чашку з білої порцеляни, наливає собі, і теж сідає навпроти. Його пальці обхоплюють чашку, мов оберіг, очі не одразу зустрічаються з моїми.

Кава ароматна, свіжа. Вона пахне спокоєм і його руками.

Ми мовчимо. Але мовчання не гнітюче. Воно ніби говорить за нас. Наші тіла вже все сказали одне одному. А от душі ще... шукають слів.

Я беру ковток і дивлюсь на нього. Його погляд ковзає по мені — ні, не жадібно, не голодно, як учора. А бережно. З ніжністю, яку він рідко дозволяє собі показувати. Потім він відкладає чашку, нахиляється до мене через стіл і... цілує.

Легко. Без поспіху. Його вуста торкаються моїх з такою ніжністю, що в мене перехоплює подих. Цей поцілунок — не про бажання. Цей поцілунок — про те, що залишиться, коли бажання вщухне.

Я відповідаю, кладучи руку йому на щоку. Хочу зупинити час. Замкнутися в цій миті.

Та він повільно відхиляється, зітхає й каже хрипко:

— Я мушу їхати.

Я мовчу. Не питаю куди. Я знаю.

Він бачить це у моїх очах — і говорить:

— Треба... поговорити з Ангеліною. По-людськи. Остаточно

Мені хочеться закричати. Зупинити. Притиснути його до себе й не відпускати. Але я тільки киваю. Бо знаю: це  потрібно. І йому. І  мені.

Він підводиться, підходить, цілує мене  в лоба, а потім нахиляється й шепоче на вухо:

— Я повернусь.

Я проводжаю його до дверей. Він  бере пальто, озирається ще раз — довго, мовби запам’ятовує.

— Будеш... чекати? — запитує тихо.

Я дивлюся йому в очі, серце  гупає, наче барабан.

— Я вже чекаю, — відповідаю.

Двері за ним  зачиняються. І тільки після цього я дозволяю собі зітхнути. Глибоко. Болісно.

Наливаю собі ще  одну  каву. Сідаю.  І  дивлюсь  на порожнє місце навпроти.

Повернеться?

Може. Але чи зможе  бути зі мною?