31. Ігор

Світло  просочується  крізь жалюзі вузькими смужками й повільно розфарбовує кімнату золотом. Я не пам’ятаю, коли востаннє прокидався так — без тиску, без важкості в грудях, без хронічного відчуття порожнечі, яке останніми роками було моїм постійним супутником.

Вона лежить поруч, напівзагорнута в простирадло, з розтріпаним волоссям, яке хвилями лягає на подушку. Її профіль у м’якому світлі — мов картина, яку хочеться берегти від усього світу. Я не можу відвести очей. Її дихання — рівне, спокійне, глибоке. Її плечі ледь здригаються щоразу, коли вона вдихає. А я лежу поруч, не рухаючись, бо не хочу зруйнувати цю тендітну мить.

Моє серце б'ється повільніше, глибше. Так, ніби знайшло правильний ритм. Завдяки їй.

Я торкаюся її плеча кінчиками пальців — несміливо, обережно, як до ікони. Провожу по лінії руки до долоні. Вона повертається  до мене, не розплющуючи очей, і тихо муркоче:

— Доброго ранку…

Її голос сонний, теплий, як какао  взимку. І я ловлю себе на думці, що хочу чути цей голос щоранку. У мене перехоплює подих.

— Пробач, якщо я розбудив, — шепочу. — Я просто... не можу повірити, що ти тут. Що це — не сон.

Діана повільно відкриває очі й дивиться на мене. Погляд її зелених очей такий ясний, такий справжній, що мене знову накриває хвиля емоцій. Я відвожу очі — бо боюся, що вона побачить усе. Страх. Жадання. Провину. І ту безмежну  ніжність, яка проросла в мені зсередини.

Вона торкається моєї щоки.

— Я теж не вірю, — каже тихо. — Але хочу, щоб це було реальністю. А якщо це сон – то давай спати далі і ніколи не прокидатись. 

Ми довго мовчимо, просто лежимо поруч. Я притискаю її до себе, вдихаю запах її шкіри. І в цю мить розумію: усе, що я знав про себе раніше, — більше  не працює. Я — той, хто хоче жити. Поруч з нею.

Але навіть у цій тиші зринає думка, яка роздирає мене навпіл: як довго я зможу це тримати? Скільки часу в мене є, перш ніж минуле, обов’язки, страхи  знову стануть між нами?

Я гладжу її по спині, відчуваючи, як вона  розслабляється.

— Діано, — шепочу. — Я не знаю, що буде далі. Але... ця ніч... ти... усе змінило.

Вона усміхається, ніжно торкається мого обличчя й не відповідає — лише цілує мене в щоку. Цей поцілунок — спокій. Надія. І моя особиста  тиша в хаосі світу.

***

Тиша ранку така делікатна, що боюся її порушити навіть подихом. Її пальці повільно ковзають моїми грудьми, малюючи щось невидиме. Вона усміхається мені, сховавши обличчя в ямці під ключицею. І я знаю — це найкращий ранок за  всі роки мого життя.

І саме в цей момент зазвучить вона.

Мелодія мого телефону, аку Ангеліна поставила на свій дзвінок. Класичний джаз, який я свого часу ненавидів, але в який Ангеліна  вперто «одягала» нас обох, мов уніформу для ідеальної пари. Я забув вимкнути звук.

Чорт забирай!

Мені хочеться розбити телефон об стіну. Діана завмирає в моїх обіймах, і я відчуваю, як її тіло напружується. Клята реальність! Вона завжди вривається туди, де найменше чекають.

— Не відповідай, — шепоче Діана  ледь чутно.

— Не збираюся, — хрипко відповідаю, стискаючи її ближче до себе.

Але мелодія не припиняється. Вона дратує, свердлить, цокає в скронях як годинник, який відміряє час до катастрофи. Я тягнуся до тумбочки,  схоплюю  телефон, не глянувши — знаю. 

Я не відповідаю. Просто тримаю телефон в руці. Дивлюся на екран, на її ім’я, яке миготить червоним в очах, мов сигнал тривоги.

— Може, щось сталося? — Діана дивиться на мене, поглядом, у якому і ревнощі, і тривога, і… біль.

— Вона просто не звикла, що я можу бути недоступним, — відказую різко. — І, схоже, саме час її до цього привчати.

Натискаю «Відхилити». Екран гасне. У кімнаті знову стає тихо, але спокою більше немає.

Діана відвертається. Я бачу, як її плечі трохи  опускаються. І вмить почуваюся паскудно. Хочеться повернути все на п’ять хвилин назад — коли  було тільки її тепло, наш подих і її пальці на моїй шкірі.

— Я не маю нічого спільного з нею, — кажу вже м’якше. — Якщо б ти знала, наскільки ти важливіша… Вона — з мого минулого. А ти — все, що я боюся втратити в майбутньому. Я скажу їй все сьогодні. Клянусь тобі! – шепочу гаряче, наче марю. 

Вона мовчить. Але я бачу, як горять її очі. Не від сліз — ні. Від глибини. Від внутрішньої боротьби, яку вона теж веде, як і я.

— Знаєш, — кажу з гіркуватим усміхом, — мабуть, я все-таки розіб’ю цей телефон.

— Ні, — шепоче вона. — Просто поклади його далеко. І залишайся тут. Зі мною.

Я кладу телефон до ящика стола. Закриваю його. Рішуче, як двері до минулого.

І повертаюся до неї. Бо тільки вона — мій дім.